Я хочу розповісти про жінку-трудівницю, яка вже завершила свій земний шлях. Але вона достойна того, щоб про неї згадати.
Варвара Макаренко надто складно прожила свій 91 рік: пройшла жахіття Другої світової війни, голодомор. Не могла змиритися, що Росія воює з Україною і до останнього подиху молилася, щоб ця безглузда війна закінчилася якомога швидше.
Народилася Варвара Опанасівна у травні 1924 року в Максимівці. Довгий час працювала в місцевому колгоспі ланковою бригади з вирощування сільськогосподарських культур. За плідну працю мала нагороди, шість разів ставала переможницею районних змагань. Її портрет неодноразово висів на районній Дошці Пошани. Переїхавши до Ічні, працювала прибиральницею в районному управлінні сільського господарства.
Долаючи всі перипетії життя, виховала і вивчила прекрасну доньку, талановитого керівника сільгосппідприємства Віру Кирій. Допомогла поставити на ноги трьох здібних онуків, розумних патріотів – достойних українців. Старший – Олег – полковник, нині в зоні АТО захищає кордони нашої держави. Не менш талановиті і два менші: Віталій працює заступником начальника Ічнянського водоканалу, Анатолій – головним зоотехніком в ПОСП «Жадьківське». За внуків і трьох правнуків душа боліла більше, ніж за доньку, у якої чоловік помер, коли найменшому сину виповнилося лише 8 місяців.
Варвара Опанасівна запам’яталася мені чуйною, працьовитою, розумною і безкорисною людиною.
Її всі звали «баба Варка»,
Була це жінка вольова.
Хіба що в око впаде скалка,
Сльозу свою завжди схова.
Дочка любила і онуки,
Сусідам рідною була.
Терпіла всі болючі муки,
А душу дітям віддала.
Завжди повчальна в неї сварка,
Поради слухать кожен звик.
Високого ґатунку марка,
Вона «і баба, і мужик»,
Любила скрізь вона порядок,
Город із квітами сіяв.
Передала дочці у спадок,
Щоб хлів худобу гарну мав.
Іще навчала волю мати,
До всіх пошану зберігать.
Свій розум людям дарувати,
У горі теж допомагать.
Сьогодні хата – наче пустка,
Нема кому й плоди збирать,
Лиш майорить на вітрі хустка,
Гостей тут нікому стрічать.
Та Бог святу любов помітив,
Дав право довше світ пізнать…
Сьогодні ж рай її примітив…
Настала Божа благодать.
Ірина Шкребко
|