Моя мама Віра Брусенко народилася у 1928 році в Ічні. Йшла Друга світова війна. Гул лихоліття все більше долітав і до Ічні. У 1943 році, за три дні до звільнення міста, 15 вересня Віру Брусенко схопили два німці біля вулиці колючої, як її називали ічнянці. У приміщенні школи, де нині розміщений історико-краєзнавчий музей, мама перебувала днів зо три під охороною поліції. До кінця війни Родина П’ятенко (таким було дівоче прізвище моєї мами) не знала де поділася Віра й навіть не очікувала на її появу. Вже опісля вона розповідала, як везли дівчат у товарних вагонах, як спали на дошках, притрушених сіном – і вийти не могли, бо були ніби у «ящиках», обмотаних колючим дротом, із охороною. Всі плакали і не розуміли, куди везуть і чому.
Тільки через декілька днів привезли їх до Німеччини в м. Геру, а потім молодих остарбайтерів направили на примусові роботи на фабрику «Сіменс». Там розпочалося нелегке їх життя: робота по 12 годин на добу і проживання у бараках. На одязі був пришитий розпізнавальний знак «ОСТ» (Схід).
Віра Брусенко згадує, що водили на роботу організовано, під контролем у «шугах» (взуття на дерев’яних колодках). Як ішли містом, то чули стукіт по бруківці всі німці. Трудилися до сьомого поту, а годували дуже погано. Їли, що заманеться і як заманеться, а брюква була делікатесом. Згадувала, як німці сміялися, кидаючи у вікна на дорогу кусочки хліба, а остарбайтери, мов голодні собаки, кидались на нього.
Від тяжкої праці і недоїдання та непростих умов проживання в бараках розпочалась епідемія тифу. Мама дуже переболіла. Докучало нашестя вошей, і тоді вперше вона почула, що таке дуст (засіб боротьби з цими комахами).
Десь наприкінці 1944-го вже дозволяли підневільним українкам виходити в місто. Проте було дуже соромно, що на них дивляться як на рабів. Із сумом кожного дня мама згадувала про сім’ю, яка не знала, де вона поділася, про рідну Ічню, Україну. Дивилася, як сонце сходило на Сході, і все мріяла повернутися додому.
Пізніше приїздили заможні німці і забирали кожну з дівчат на роботу. Мамі дуже повезло, що попала у порядну сім’ю. За допомогу по господарству вони годували її, запрошуючи до оселі (хоча це й заборонялося), не ображали.
У 1945 році, коли радянські війська почали бомбардувати німецькі міста, в тому числі і Геру, маму поранило осколком у голову. Та не судилось загинути. А тут і велика перемога. Скільки було сліз, радості, що скоро вони будуть вдома! Та в Польщі молодих остарбайтерів затримали на три місяці, перевіряючи кожного у фільтраційних таборах НКВД і СМЕРШу. Але це вже не так було страшно. Адже вдома ждала сім’я.
Після війни Віра Кузьмівна працювала банківським працівником, а останні 32 роки до пенсії – на посаді головного бухгалтера громадського харчування Ічнянської райспоживспілки.
Записав Анатолій Брусенко
|
