30 червня минулого року Богдан Середенко під Павлополем на Донеччині підірвався на міні і втратив частину стопи. Майже рік пішов на реабілітацію. Завдяки людській небайдужості та незламному оптимізму нині Богдан стоїть на ногах без милиць.
– 30 червня ми з товаришем були на завданні, – згадує іваницький воїн. – На нових позиціях прокладали кабель зв’язку від передової частини до командного штабу. Я йшов попереду, а Роман позаду. Нам лишалося якихось п'ятнадцять днів до демобілізації. Йшли і жартували: хто скоріше розмотає котушку з кабелем, той швидше вернеться додому. Коли у моїй котушці заплутався кабель, я зупинився. Роман мене обігнав. Він устиг пройти якихось п’ять метрів і підірвався на розтяжці. Від вибухової хвилі я похитнувся назад і наступив на міну, закопану в землю. Мені пощастило, бо отримав лише поранення, а без Романа напівсиротами лишилося двоє дітей. Сапери на тому ж місці (колишні позиції сепаратистів) знайшли ще кілька мін. Територію вони мали б перевірити ще до прокладення кабелю. 30 червня збираюся їхати на могилу товариша, хочу провідати його сім’ю.
Далі були місяці реабілітації і вісім операцій. Богдану мали ампутувати ногу аж до коліна. Так простіше лікувати, швидше проходить реабілітація та й система українського протезування налаштована під типові ампутації. Та дякуючи маріупольському хірургу, Богданові ампутували лише частину стопи.
– Перші дні лікувався у Маріуполі, звідти гелікоптером нас доставили у Дніпро, невдовзі літаком перевезли у Київ до спеціалізованого військового госпіталю для поранених із ампутаціями, – веде далі розповідь юнак. – Продовжив лікування та реабілітацію в Ірпені. Потім волонтери відвезли на протезування до Польщі. Найприємнішим за весь рік було святкування 25-го дня народження. У госпіталь волонтери принесли два торти, співали пісень, палату прикрасили кульками. Тоді у палату приходив Олександр Пікалов із «95 Кварталу» (грав Януковича) і подарував модель мотоцикла.
Утретє юнаку пощастило через лікарську помилку. У санаторії «Пуща-Водиця» Богдану лазером вигрівали шкіру, яку пересадили на рану після ампутації. Якогось дня медсестри щось прогавили і пропалили пересаджену тканину. Тож довелося робити нову пересадку, яку провели за іншою, більш високою технологію із перенесенням не лише шкіри, а й інших м’яких тканин. Із старою, тонкою, шкірою протез міг би завдавати значного дискомфорту. А так Богдан може навіть бігати, хоча його протез і призначений лише для ходьби. Та й цього могло б не бути, якби не підтримка людей, які всім миром збирали кошти для протезування Богдана за кордоном.
– Якби сина протезували в Україні за бюджетні кошти, то йому на милицях довелося б стрибати півроку, – розповідає про Богдана батько Сергій Середенко. – Завдяки людській небайдужості протез удалося виготовити за чотири дні у приватній польській клініці. До збору коштів долучилися жителі практично всіх сіл району, допомогли депутати Віктор Кияновський, Юрій Болоховець та Валерій Давиденко. Основну частину необхідної суми зібрали колеги з Ічнянського РЕМу та «Чернігівобленерго». Саме голова правління «Чернігівобленерго» ініціював перерахування одноденного заробітку на протезування мого сина. За таку підтримку наша родина безмежно вдячна всім без винятку, хто так чи інакше брав участь у зборі коштів.
Лише 19 травня цього року Богдан офіційно демобілізувався і вже збирається виходити на роботу. Хоча протез і не спортивний, однак хлопець пробує грати у футбол. А ще планує заочно вступити на факультет фізичного виховання Чернігівського педуніверситету. Ну, а доти чекає виклику на медкомісію для оформлення інвалідності. Такому життєвому оптимізму багатьом ще треба повчитися.
Андрій Грудницький
|
