Уперше в житті Ольга Штепа сіла на коня на 80-ому році, коли 27 липня святкувала день свого ангела – рівноапостольної княгині Ольги – у Соколиному Хуторі, в колі криничан на чолі зі Станіславом Маринчиком.
У руках у неї – не бутафорська булава. Її подарували члени Ічнянського земляцтва в м. Києві Штепі Антону Гнатовичу, заслуженому майстру мистецтв, батьку Ольги, на його 100-літній ювілей як старійшині козацького роду. З гордістю тримала козачка Ольга батькову булаву, несучи її як оберіг нашої України. Можливо, той день напророчить і їй доїхати до 102-го року, як батькові.
Дочка славного роду Штепів, Ольга Антонівна влучно сказала: «Батько робив усе доладно, штепно». І як вдало підмітила! Штеп – крок. Штепа Антон Гнатович – Ш. А. Г. Шаг – крок (українською). Крок за кроком заслужений майстер різьби по дереву лишив світові на згадку власноруч виготовлені вітряк, скрипку, віолончель, барабан, швейну машинку, пропелер, жорна – цей рукотворний пам’ятник чорній скоринці, що робив у голод свято.
Ольга Штепа – авторка кількох поетичних збірок. У її книжках вражає все: різнопланова тематика, мова поезій, багатство зорових і звукових образів, оригінальні рими, фотоілюстрації.
Почати з біографічної сповіді «Думки мої щирі і прості»… Там, де звичайна людина сказала б: я почала писати вірші, – Ольга Антонівна сказала по-своєму: «почала ловити поетичних горобців, а далі перейшла до ластівок». Замість «поїхала до Києва» читаємо: «У 1963 році довів мене язик до Києва». Не «вступила до інституту», а «запросила мене альма-матер – Київський інститут культури». Не просто «прикрасила світлицю рушниками», а «у світлиці зібрала в жменьку проміння сонця і пустила його на материні рушники». Нам, буває, не спиться, а до Ольги Антонівни «навшпиньки причалапало безсоння». Вона знає ціну хліба, бо не забула, як у голодні роки їли пасльон, глід, ожину, липове листя, колоски…
Людино, їж, як хочеш їсти! А хліб святий не кидай! Гріх.
А яке зворушливе означення подарувала авторка для найдорожчої людини:
Моя біленька мамо! У мами кожне слово – то скарб не на мільйон.
Але, на жаль,
У дитинство замулився брід…
Почуймо музику в словах, побачмо те, що бачить Ольга:
Поле стежкою підперезане…
Залізла казка на черінь в куток…
Піч вдавилася голодним димом…
Гном у валянках тупцює, Батько гра на всі лади…
Грім басами бринькав…
Сіра кацавейка…
Кометами шкиргає Космос…
Зозуля – строката льотра…
Табун курей засокорив у шкоді…
Київська поетеса зі сваричівським корінням увічнила слова прості, народні, ті, що відмирають: гладишка, дівзуля, багацько, гепаємо довбнею, чукикаємо мову, гепнутись – упасти…
А які цікаві рими! Водолія – на Землі я; нема коли – пожмакали; камінь – над віками…
Поезія, за словами Ольги Антонівни, це «трикрапка нескінченних речень».
Згодна, крапку ставити ще рано, розставляйте коми.
Наталія Черненко
|
