На зелених лугах Івангорода
Мабуть, у кожного села, як і в людини, своя доля. Одні зникли вже давно з карти району, інші доживають, а решта – то довгожителі. До останніх, на мою думку, належить село Івангород.
Засноване козаками й багате історичним минулим, село має свої особливі традиції та звичаї. Як справжні козаки, івангородці безмежно люблять коней. Їх у селі до сотні. Кожен хлопчик у віці 6-7 років уже настільки впевнено тримається верхи на коні, що так і хочеться сказати:
– От козак – так козак! А де ж твоє кресало?
Хоча кінь з’їдає за зиму стільки ж, як і корова, та їх поголів’я в селі не зменшується. Наявність широких лугів і пасовищ, що утворилися в заплавах колись багатоводної річки, дає можливість івангородцям заготовляти необхідну кількість сіна, а літом випасати худобу на лугах. На відміну від корів, коні пасуться без пастухів, хоча нерідко бувають і прикрощі. Жителі центральної частини села виводять вранці коней пастися на луг, що біля великого мосту, а ввечері забирають додому. Всередині літа, коли з’являється гнус, ці розумні тварини тікають із випасу на міст, бо там значно менше оводів, і годинами стоять, помахуючи гривами. Проїжджі водії часто обурюються і виходять із автомобілів, щоб прогнати 10-15 вороних та гнідих, які вперто перекривають дорогу.
Крім коней, на лузі також пасуться великі табуни гусей, а на річці та ставку, що неподалік, плаває багато качок.
Не дивлячись на те, що луги загального користування поділені на сінокоси, багато івангородців мають власні левади, які знаходяться ближче до села або в кінці городів. Навесні, коли підросте трава й смарагдовим килимом укриє землю, на левади не ступить і людська нога. Так бережуть травостій, адже це майбутнє сіно. Там ростуть здебільшого дикоростучі трави, а дехто підсіває й культурні: тимофіївку, райграс, люцерну. Заготівля сіна – робота важка й термінова. Погодинне поспішають зібрати якнайшвидше. Кінні підводи, тракторні причепи, вантажні автомобілі – все задіяне на його перевезенні. В Івангороді сіно не зберігають у копицях або на горищах, як в інших селах, а обов’язково будують криті сінники. Сухе й запашне сіно згодовують худобі аж до травня. Отож і тримають люди здебільшого по дві, а то й по три-чотири корівки, а всіх їх у селі 270 голів.
Як ніде в районі, в Івангороді тричі на рік відбувають храм: на Трійцю, Спаса й Івана Златоуста. Це тому, що колись там було три церковні приходи. Звідусіль у село поспішають храмові. Івангородські господині уміють надзвичайно смачно готувати їжу. Чого тільки вони не вигадують! А каша з качаного пшона – то вже фірмова івангородська страва. На святкові наїдки грошей ніколи не шкодують.
Одне з красивих місць в Івангороді – це великий сільський міст, збудований ще за радянських часів.
Вздовж берега річки там ростуть високі-високі старі тополі. Їх багато, і посаджені вони в один ряд. Саме тополі та просторі зелені луги по обидві сторони шляху надають цій місцевості неповторної краси. Тут часто зустрічаються закохані. А метрів за триста від мосту – вже можна купатися в річці. Там не глибоко і дно піщане. Це улюблене місце сільської дітвори. В затінках тополь приємно посидіти і помилуватися сільською ідилією. О шостій ранку біля мосту збирається найбільша в селі череда – 150-160 корів. Кожен господар особисто пригонить своїх корівок і передає їх двом пастухам, один із яких верхи на коні. Отож уже зрання на вулицях – гомін. Повертаючись назад, люди охоче спілкуються, обговорюючи останні сільські новини та телевізійні передачі. А ввечері на мосту знову людно. Щоб згаяти час, чоловіки грають у карти, жінки розмовляють між собою, дітвора кружляє велосипедами. Аж ось на обрії з’являється рухома смужка. З кожною хвилиною вона збільшується. Втомлене за день сонце повільно ховається за лісом. Саме звідти пастухи направляють череду додому. Уже видно, як поспішають корівки. Неподалік від мосту окремі відділяються від череди, перепливають річку і вже на другому березі пощипують траву, доки їх не забере господар.
А ще біля мосту на лузі івангородці проводять свято Івана Купала. Напередодні сільська молодь та учні-учасники святкування старанно вигрібають і вимітають частину лугу, де буде дійство, не пускають на траву живність, білять тополі. Цілу ніч на святі не втихає музика, горять вогнища, дівчата в українському вбранні співають купальські пісні, пускають на воду вінки, проводяться конкурси, ігри, працює торгівля. Всім весело і цікаво.
Ось такі вони, івангородці! Роботящі й щедрі, гостинні й співучі, живуть і сьогодні з вірою в краще майбутнє українського села.
Віра Галіч
|