Вони кували Перемогу
І через 68 років по війні майор запасу Михайло Салата з Ічні пам’ятає до найменших деталей чимало випадків із фронтового життя. Майже з перших її днів і до кінця війни він пройшов її дорогами. Довелося йому бачити й нацистських злочинців, яких судив Нюрнберзький трибунал – йому довелося побувати у його судовій залі.
За свої бойові подвиги солдат отримав ордени Червоної Зірки, Слави ІІ ст., Вітчизняної війни І і ІІ ст., медалі «За відвагу», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу у Великій Вітчизняній війні» та численні інші нагороди.
В тилу ворога
Шкільний випускний 1941 року затьмарила звістка про війну. Увечері 21 червня юнаки та дівчата отримували атестати, танцювали під патефон та гармошку, раділи і мріяли, а вже вранці 22 – дізналися, що їм не здійснитися – війна.
Батька на фронт забрали вже першого дня війни. А сина Михайла – восьмого серпня відправили на навчання до Харківського артилерійського училища, потім – в Чугуївські артилерійські табори, повітрянодесантне училище в Саратові, в Щелково під Москвою – для підготовки до десантування у тил ворога. Вивчали тактику ведення бою, різні види зброї, стрибали з парашутом.
Усередині грудня 1941 року полк десантників, яким командувала полковник Валентина Гризодубова, скинули на парашутах за лінію фронту у ліси під Можайськом для контролю території в радіусі близько десяти кілометрів, щоб не допустити підкріплення й відступу німців. Фактично військовики вели партизанську війну.
Радянські десантники, в основному сибіряки і шахтарі, одягнуті в бушлати і поверх білі маскувальні халати, надівали на обличчя шерстяні маски з прорізами для очей і рота. Зі взуття – кирзові чоботи. Биті валянки незручні для тактичної роботи в тилу. Перше поранення і першу бойову нагороду – медаль «За відвагу» – Михайло Салата отримав саме в кривавих боях за Москву.
У Сталінграді
Після розгрому німецьких військ під Москвою, полк перекинули до Сталінграда, де в той час велися кровопролитні бої. Там Михайло – старший сержант, помкомвзводу отримав у підпорядкування гармати, які називали «сорокоп’ятками». Зустріли ворога вогнем за 60 кілометрів від міста, але, незважаючи на надлюдські зусилля, довелося відступити і продовжувати бої на його вулицях.
Стрілянина, вибухи, розриви артилерійських снарядів… Якщо в інших бойових частинах можна було сховатися від прямого вогню фріців, то артилеристи дивилися смерті прямо в очі. Траплялося і в рукопашну ходити, захищаючи від ворога кожен будинок, поверх. Бувало протягом дня ініціатива переходила від наших до німців і навпаки.
Польова кухня рідко підвозила бійцям харчі. Та раз на три дні їм все ж діставалися сухі пайки, які доставляли вночі. Вони були розраховані на кілька діб, а голодні бійці з’їдали їх за раз. Не залишали на завтра, бо не були впевнені, що воно для них настане. Щомиті могли скласти голову прямо посеред вулиці Сталінграда. Бувало, що й трофейними пайками підживлювалися, забираючи їх з підбитих фашистських танків. Там були галети й масло.
В одному з листопадових боїв танковим пострілом розбило гармату Михайла Салати, і він в черговий раз потрапив до лазарету. Один із осколків назавжди залишив слід на його чолі, інші розтрощили йому ребра. Після одужання знову передова. Полк переформували із десантного на польовий. Бої за Сталінград продовжувалися до третього лютого 1943 року, коли німців оточили і взяли в полон.
Після сталінградського пекла – тиждень перепочинку. Чекали нового поповнення, бо полк майже весь поліг, захищаючи місто. Наш земляк отримав 76 мм гармату з обслугою вісім чоловік. А його самого підвищили у званні до старшого сержанта і призначили командиром взводу, по суті на капітанську посаду.
Курська битва
Довелося Михайлу Салаті повоювати і в складі Центрального фронту, яким командував генерал армії Костянтин Рокосовський, і взяти участь у Курській битві – одній із ключових Другої світової війни, яка тривала з 5 липня по 23 серпня 1943 року. Після неї він напевне знає, що таке пекло. Для проведення операції «Цитадель» німецьке командування зосередило на одній із ділянок 50 дивізій – 18 танкових, решта – моторизовані. Угрупування налічувало близько 900 тис. чоловік, до 10 тис. гармат і мінометів, близько 2,7 тис. танків і більше 2 тис. літаків. З радянського боку – більше 1,3 млн. чоловік, до 20 тисяч гармат і мінометів, більше 3300 танків і САУ, 2650 літаків.
Всі ці дні гармата під керівництвом ічнянця била по ворогу прямою наводкою. Бої продовжувалися без перепочинку вдень і вночі, коли поле бою освітлювали ракетами, які спускали на парашутах.
Потім ворог здав Бєлгород, інші міста й відступив у бік Харкова. Михайло Салата знову отримав поранення в бік і шию. Після госпіталю його направили в 55 дивізію Першого Білоруського фронту до навчального батальйону в якості викладача. Потрібно було навчати військової премудрості молоде поповнення. Та й там він відзначився безстрашністю й умінням володіти ситуацією у боях за білоруське місто Мозир. У нагородному листі до наказу по дивізії записано: «13 січня 1944 року тов. Салата, діючи сміливо й рішуче, під жорстоким вогнем противника вивів своє відділення до траншей ворога. Особисто підповз на близьку відстань до станкового кулемета і гранатами знищив його обслугу. Потім із відділенням увірвалися в траншеї, де вів жорстоку рукопашну схватку. В цій схватці тов. Салата знищив трьох німців. Дякуючи його сміливим діям взвод виконав бойову задачу. Заслуговує нагородження орденом Червоної Зірки».
Далі його бойовий шлях проліг через Брест, Варшаву, Познань.
У Німеччині
При взятті Берліна Михайло Васильович був контужений і вшосте поранений. Одужавши, у кінці квітня 1945 року, подався до комендатури. Там зустрівся з командиром авто батальйону, який погодився забрати худого, виснаженого з численними шрамами на службу слюсарем.
Прибувши в автобат, фронтовик не вірив своїм очам, що там тримали своїх корів, пили молоко, мали хороші продукти. А вони ж доставляли провізію на передову! І він знав що саме і їв те. Його давили сльози образи за таку несправедливість. Скільки бойових товаришів склали свої голови на полі бою голодними…
Михайло працював у майстерні майже цілодобово. Він дуже швидко освоїв техніку, навчився водити і отримав водійське посвідчення, яке згодилося йому по війні. Тоді його призначили механіком. Він зустрічав і супроводжував спеціалістів з демонтажу німецьких підприємств і заводів, 75 відсотків яких, згідно Договору про репарації, належали Радянському Союзу, як відшкодування за зруйновані німцями. Приїжджали отримувати німецькі токарний і фрезерні станки навіть представники з Ічнянської МТС.
З початком війни із Японією майже всі вантажівки були відправлені ешелонами на Східний фронт, залишилися в основному легкові автомобілі. Проявивши кмітливість, Михайло Салата потрапив у майстерню, яка обслуговувала авто вітчизняних високопосадовців. Там він познайомився із полковником Романом Руденком, уродженцем Носівки, який виступав головним обвинувачем від Радянського Союзу на Нюрнберзькому процесі. Земляк взяв його до себе водієм і дав перепустку до судової зали, де судили колишню керівну верхівку гітлерівської Німеччини. Тож Михайлу Салаті, єдиному з ічнянських фронтовиків довелося бачити на власні очі тих, хто вчинив найбільший злочин проти людства за всю історію його існування. Про себе він відмітив, що підсудні були більше схожі на звичайних німецьких бюргерів. Та хто звідає закапелки людських душ?
Після демобілізації 26 березня 1946 року, Михайло Васильович не поїхав додому, а залишився в Німеччині вільнонайманим. Йому вдалося стати водієм в. о. уповноваженого Академії Наук СРСР в Німеччині М.І. Аносова. Достеменно він не знав чим займалося представництво такої поважної організації на колишній ворожій території, але з уривків розмов, які вдалося чути, зрозумів, що вчені вели пошуки німецьких секретних матеріалів, зокрема з розробок атомної бомби. Зі своїм уповноваженим ічнянцю довелося об’їздити майже всю Німеччину та інші країни Європи. У ветерана збереглося посвідчення в якому зазначено, що водій М. В. Салата направляється з Аносовим на легковому автомобілі БМВ СН 21-23 в м. Карлсбад (Чехословаччина) з 26 серпня по 5 вересня 1946 року.
За особисті та технічні здібності Михайло Васильович отримав направлення до Москви у Військово-повітряну Академію ім. Жуковського. Та перед тим, як поїхати до столиці, він навідався додому. І тут серце відважного бійця не витримало материних сліз і прохань залишитися вдома.
Хто знає, як склалася б його доля, якби він тоді поїхав вчитися. У свої 92 роки Михайло Васильович і сьогодні не знає, чи правильно він тоді вчинив. Звичайно простий смертний Михайло Салата, який героїчно боровся з ворогом, отримав численні поранення і ще більше нагород, а за мирне життя багатства не надбав. Живе в старій хатині. Донедавна доглядав хвору дружину (поки матеріал готувався до друку Надія Федосіївна пішла з життя). Сам варить їсти, пере, доглядає за городиною. А посередині двору іржавіє «Запорожець» старої моделі, на який із сумом поглядають відчинені двері похиленого сараю. А про буремну молодість, коли не ниють рани, нагадує солдату трофейний акордеон, колись привезений з Німеччини…
Микола Смілик
Фото автора
|
