$IMAGE1$
Активний громадський діяч, бібліограф Ічнянської центральної районної бібліотеки Тетяна Дорошенко одна з навідчайдушніших волонтерів Ічнянщини. Ризикуючи життям, ця мужня жінка вісімнадцять разів привозила гуманітарну допомогу бійцям у зону АТО. Свою подругу і порадника ічнянські бійці лагідно називають «наша Танюша».
– Таню, що тебе спонукало зайнятися волонтерством? – Нещодавно у книзі Надії Савченко прочитала: розуміння, що в країні війна, приходить тоді, коли на війну потрапляє перша рідна кров. 2 квітня 2014 року до лав ЗСУ мобілізували мого чоловіка Вадима. Два тижні навчали у Десні, сформували батальйон територіальної оборони для охорони чернігівських рубежів, але відправили в зону АТО. Бійців не забезпечили ні бронежилетами, ні теплим одягом. Можливості відправити вантаж «Новою поштою» у нас тоді не було. Тому ми – дружини й матері бійців 41-го батальйону – звернулися до органів місцевого самоврядування з проханням допомогти відправити воякам теплі речі. І коли 28 червня постало питання, хто повезе вантаж (а бажаючих, звичайно, виявилося небагато, оскільки в окупованому Слов’янську йшли бої), я погодилася поїхати. У мене була мотивація: там мій чоловік. Я хотіла відвезти допомогу саме нашим сімнадцятьом землякам, а не просто віддати її у штаб. Зі мною поїхав підприємець Сергій Горбаченко та водій із маслозаводу Сергій Погуляйло. Транспорт надав Віктор Кияновський.
– Перша поїздка була на передову?
– Ні.Ми побували під Слов’янськом, на кордоні між Харківською, Донецькою та Луганською областями. Але для мене вона була найважчою і найстрашнішою. Відчуття й розуміння того, що тут справжня війна – гнітюче. Після першої поїздки я зрозуміла, що наші бійці потребують і моральної підтримки. Разом з ічнянськими волонтерами ми побували у різних військових підрозділах, де служать наші хлопці, возили на передову адресні посилки, продукти харчування, теплий одяг.
– Таню, за твоїми спостереженнями, що найважче на війні?
– Найстрашніше – когось втратити. Для мене було найважче приїхати і не побачитися з хлопцями або почути, що хтось із них поранений. Я перша дізнавалася про поранення, просила хлопців, щоб особисто говорили рідним. Але вони навіть із госпіталю рідним дзвонять не відразу. Звичайно ж, це не правильно.
– Волонтерська активність останнім часом помітно згасла. Що змінилося?
– Нині люди дуже збідніли. Не мають достатньо змоги допомагати бійцям грошима чи продуктами, адже самі на межі виживання. Хоча ті, хто допомагав раніше, допомагають і зараз, але це дається важко. Адже потреба в одязі, воді, продуктах хоч і зменшилась, але все ще залишається. По-друге, нині згасає тема війни.
– Як ти вважаєш, чому?
– Чи навмисно це робиться, не знаю. У новинах на телебаченні чуємо про все: теракти у світі, ДТП, пожежі. Говорять про тишу на кордоні, Мінські домовленості, перемир’я, якого на сході як такого і не було. Міноборони звітує про забезпеченість армії, непогану заробітну плату і пільги військовослужбовців. Через це люди не зовсім розуміють, чому треба допомагати. Так, звичайно, ми повинні відбудовувати країну, боротися з корупцією, у нас дійсно дуже багато нагальних проблем, але найстрашніше у нас –війна. За офіційною статистикою, на сході України щодня гине семеро людей, тридцять отримують поранення. Зараз велика загроза наступу на всій лінії фронту, зокремаі в Чернігівській області на кордоні стоять війська. Я хочу побажати всім нам тільки миру, але такі реалії.
– За два роки волонтерської діяльності ти здобула велику довіру серед бійців та їхніх близьких. Чим допомагаєш їм після демобілізації?
– Допомагаю чим можу, звичайно, морально повернутися до мирного життя. Їм важко адаптуватися. В Україні одиниці військових психологів, які можуть говорити з ними однією мовою. Через це хлопці не йдуть на контакт, не їдуть у реабілітаційні центри. На війні всі рівні, там немає різниці в кого які статки, яка машина, чим забезпечений. У них бойове братерство. Діляться останнім ковтком води, шматочком хліба, патронами. Так само діляться одягом, продуктами, що привозять із дому. Якщо хлопці не знайшли себе у цьому суспільстві, десь оступилися, можливо, зловживали алкоголем, мали якісь негаразди у сімейному житті, то туди вони приїжджають і починають життя з чистого аркуша. У тридцять, сорок, п’ятдесят років починають завойовувати авторитет. Хто завойовує його, залишається служити за контрактом, хто ні – повертається додому. Після демобілізації АТОвці постійно заходять до нашої бібліотеки, організовуємо зустрічі учнів та молоді з ними, інші заходи патріотичного спрямування.
– Як рідні сприймають твою активну волонтерську діяльність?
– Про мою першу поїздку в АТО Вадим не знав. Потім дуже переживав і категорично заборонив їхати, коли їхній батальйон був в оточенні у Дебальцевому. Та коли зрозумів, що мене не зупинити, просив єдине – бути обережною. Я не могла не поїхати, адже у моєму образі хлопці бачать матір, дружину, вірну соратницю, побратима. Я розуміла, що це моральна підтримка і для чоловіка, і для земляків. Коли Вадим повернувся з АТО, питання їхати мені чи не їхати на схід, не виникало. Побувавши на передовій, він зрозумів, хто такі волонтери і яке значення має їх діяльність. Мій син став патріотом. Росія для нього – країна-загарбник. Зараз, як ніколи, потрібно займатися вихованням підростаючого покоління. Якби жителі Криму і Донбасу були патріотами, як ми, – у нас не було б війни.
– Таню, про що ти мрієш?
– Найбільше моє бажання – мир в Україні. Хочу, щоб мій 15-річний син Олександр жив у мирній державі, щоб жодна дитина не знала війни. У нас такий народ, що ми зуміємо відбудувати свою країну, підняти економіку. Мабуть, за роки війни я зрозуміла, що таке життя, яка його ціна. Укріпилася і моя віра в Бога. Дуже ціную бойове братерство. Ніколи не думала, що у мене буде стільки фронтових друзів, побратимів. Я постійно спілкуюся з родинами хлопців, мамами, дружинами, разом радимося. Нас єднають теплі стосунки. Зовсім не знайомі люди стають рідними – це найцінніше, що дала війна.
Наталія ЄПІФАНОВИЧ
Фото автора
|