Рід Піщенків годувало гончарне ремесло, яке передавалось із покоління в покоління. Їхні вироби – посуд, кахлі, іграшки – користувалися широким попитом в Україні. Микола Піщенко представляв третє покоління династії гончарів. Зазнав митець і випробувань воєнного лихоліття.
До армії його призвали 1938 року, а вже через півтора року він брав участь у війні з Фінляндією. Та не встигли його мобілізувати, як розпочалася війна з гітлерівською Німеччиною.
Потрапив у полон. У концтаборі працював на шахтах, подружився з французами, англійцями, голландцями. На території табору відшукав білу глину, ліпив з неї шахові фігурки, скульптурні портрети друзів по бараку, дарував їх в’язням, а ті у свою чергу підгодовували його.
В’язні з країн Західної Європи через міжнародну організацію Червоного Хреста регулярно одержували з дому продуктові посилки. Саме гончарне мистецтво і врятувало майстра від голодної смерті під час перебування в концтаборі. Чотири рази втікав із полону, зазнав знущань, спав просто неба, хворів на дизентерію і тиф. Сам дивувався, як вдалося залишитися живим. Війна закінчилась для нього аж на Далекому Сході, де брав участь у розгромі імперіалістичної Японії.
Але після капітуляції Японії Піщенка відразу додому не відпустили, а зібрали чимало подібних йому бідолах, що побували у лабетах нацистського полону, поспіхом завантажили в ешелон і відправили у Сибірські табори.
І стали їх спритні «смерші» пильно перевіряти та пересівати, ніби горох на решетах. Після ретельної перевірки одних відправляли на відбудову шахт Донбасу, інших - у Заполяр’я, а третіх - не відомо куди, і лише небагатьох відпустили додому. Саме до таких щасливців потрапив і Микола Піщенко.
Під стукіт паровозних коліс він згадував батька, матір, дружину Анастасію і трьох дочок. Багато разів пересідав із одного поїзда на інший – і в перших числах листопада 1947 року нарешті прибув у Чернігів, де пересів на приміський поїзд «Чернігів-Прилуки».
У напівтемному вагоні було багато школярів. Микола Якович замилувався дітьми і мимоволі порівняв їх зі своїми.
«Старшій Ніні уже 16 років, середній Люді - 14, а найменша Галя, певно, навчається у другому класі. Як вони там живуть? Адже останнього листа з дому одержав у кінці серпня 1941 року. І більше п’яти років не було жодної вісточки від рідних», - думав він.
Як раптом до нього підсів літній інтелігентний чоловік і запитав:
- Ви часом не син Якова Піщенка?
Микола Якович розгублено запитав:
- А Ви звідки мене знаєте?
Чоловік доброзичливо пояснив:
- Я теж із Ічні. Гнат Миколайович Камінський. А оце возив учнів на обласну олімпіаду школярів, і тепер повертаємось додому. До речі, Ваша старша дочка Ніна - учасник нашого хору, – і, звернувшись до дітей, сказав:
- Покличте сюди Ніну Піщенко.
Якусь мить донька з недовірою дивилася на зарослого чоловіка в обшарпаному одязі, але коли він посміхнувся, таки упізнала батька, припала до грудей і, плачучи від радості, шепотіла:
- Тату, таточку, ріднесенький, так ти живий! А ми на тебе одержали аж дві похоронки. Та бабуся Катя і дід Яків не вірили, що ти загинув. Бабуся часто ходила до ворожок, вони запевняли, що ти живий.
Поїзд до Ічні прибув уночі. Коли батько і дочка залишились удвох, дівчина повідала батьку невтішну новину. Як тільки Ічню звільнили від окупантів, у місті розмістили військовий шпиталь. Багато ічнянців ходили у шпиталь, носили туди харчі і допомагали медперсоналу доглядати поранених. Ходила туди і Ніна з мамою. Познайомилась там мати із пораненим, доглядала його, а коли він одужав (війна саме скінчилася), вони одружились. Тепер мати чекає від нього дитину.
Якусь мить помовчавши і зібравшись із думками, батько заспокоїв доньку:
- Ніно, мама не винна - винна в усьому війна.
Микола Якович довів Ніну додому і пішов ночувати до своїх батьків. Згодом він одружився вдруге зі вдовою Наталією Опанасівною. А у 1950 році у них народився син Олександр.
Після війни Микола Якович разом із батьком продовжував займатися гончарним промислом. Спочатку свої вироби продавав на базарі. А влітку 1960 року його талант відкрив великий шанувальник і знавець народної творчості Іван Гончар. Відтоді твори Миколи Піщенка почали систематично з’являтися на різних виставках і здобувати
велике визнання.
Станіслав Маринчик
|
