«Часто з вдячністю згадую ічнянські поля та ліси…»
До 135-річчя з дня народження Степана Васильченка
Степан Васильченко завжди пам’ятав, чий він син, кому зобов’язаний усім прекрасним і добрим. Він зростав серед розкішної поліської природи. Старі ліси, ставки в лепешнику і лагідне літнє сонце… Все це скрашувало убоге життя хлопця. І забувалися холод і голод, що їх приносила з собою сувора зима.
Підріс хлопчик. Уже в жнива носить воду женцям. Колоски йдуть збирати – його теж беруть. Бо заробленого в панів хліба не вистачає на зиму.
«Вже не пропаде, – казав якось старий Панасенко своєму сусідові, – до роботи беручке, шматок хліба заробить. Тільки якесь воно несміле, задумливе…».
Рано зазнав хлопець горя: то взимку нічого взути, то влітку осоружне наймитування в панів або біля чужих овець.
У дитячому товаристві Степан був меткий на вигадки. Діти любили його. Хто веде садом ватагу хлопчиків під вчителеве вікно слухати дивну музику? Степан. А то залізуть у лози над ставком і грають у Кармалюка. Шелестять лози, свистять малі нащадки славного героя. На вечерю хлопця важко було докликатися.
Та коли в хаті з’являлася книжка, Степан приходив додому загодя. Удень ніколи було читати, а ввечері батько сідав латати чоботи, мати щось шила, а сусід-парубок розкривав чарівну книжку з портретом вусатого дідуся в шапці й кожусі. Як груші, сипалися діти з печі на припічок слухати цього дивного оповідача, який так гарно пише про людей. А Степан очей не зведе з книжки. Ніч би слухав. Серце рвалось, терпло в горлі, душили сльози.
Одного разу їхав Степан з батьком по дрова. Ліс якось відразу розступився. На галявині – небаченої краси голубуватий будинок. Ніби вибіг і хизується своїм убранням: ганком, вікнами, дахом під бляхою. Чи не з хмар він опустився на землю?
– Тату, що то? – прошепотів Степан.
– Там пани живуть.
Цей чудовий будинок князя Дабіжи на 54 кімнати, розташований під Ічнею, на хуторі Романівщина, у 80-х роках ХІХ століття дуже вразив уяву малого хлопчика. Багато років пізніше письменник напише: «Ці будинки зразу виявили перед моїми очима, як марево дивне серед дикої краси, марево з далеких невідомих країн. Веранда з колонами, великі вікна, строгі і красиві лінії будов, вся та невидима велична архітектура, перед якою відразу помарніли й почорніли в думці всі найкращі хати в нашому селі, до болю вдарила мене і схвилювала, що дух забило».
Протягом трьох десятиліть звертався він, як до життєдайного джерела, до образів, котрі з дитячих років спостерігав у селянському оточенні. Все життя не стихав у його джерелах шум ічнянських лісів, відлунювала народна пісня.
З любов’ю згадував Васильченко свою рідну Ічню. «Ічня, на Чернігівщині, де я народився, – одно з кращих містечок на Україні. Вже багато минуло років, як я вимандрував з нього, проте ще й тепер я часто з вдячністю згадую ічнянські поля та ліси, стави між садами. Осталась в пам’ятку моєму Ічня ще й своїми чудовими голосами…».
Так, у квітні 1914 року газета «Рада» надрукувала замітку письменника «Співучий закуток Ічня на Чернігівщині», де є такі рядки: «Наше містечко здавна уславилось, як один із найспівучіших закутків на Чернігівщині. В пам’яті ічнянців і досі зберігається велика низка видатних голосів: тенорів, басів, дискантів.
Треба почути тільки як інколи вечорами загудуть в Ічні з усіх кутків вулиці всякі пісні. Кажуть, що тепер зразу можна набрати в одній Ічні голосів на яку хочете оперу».
Через багато років, уже ставши визнаним і відомим, він з теплим почуттям згадуватиме зоряні, співучі ночі й вірних товаришів, і мрії тих років.
Саме тут, в Ічні, відбулася зустріч двох видатних земляків. Степан Васильченко писав: «Познайомився я з Василем Чумаком, уже поетом, в 17 році, коли утомлений війною вернувся з фронту до матері в Ічню. Тоді в хату до мене зайшов одного дня юнак із зшитком своїх віршів, назвавшись – ваш сусід, Чумак. Мов наших чернігівських квіток приніс він мені в хату».
У 16 років Васильченко виїхав з Ічні. Його життєва дорога не була рівною і легкою, всього довелось звідати. Тільки в 1908 році тяжко хворим він добрався до рідної Ічні.
«Десятки разів у в’язниці йому ввижалася оця дорога, вчувались оці полинові пахощі, п’янили щемливою недосяжністю, кликали до себе. І от він все ж таки знову тут, на дорогах дитинства. Хоч які терни до них не лежали. Та, врешті, вже до містечкових хат, що в шатах верб і осокорів вогнями світять, рукою подати. Цікаво, чи й зараз на вулицях, якими треба буде йти, стоять все ж ті запахи, які пам’ятав ще з малолітства. Під першим двором все ж не втримався, присів на лавку перепочити. Коли після спочинку, рушив далі, усміхнувся мимохіть – вулиці, як і колись, залиті все ж тими пахощами. Ось на цій, що зразу од вигону, чути запах худоби, бо господарі багатьох дворів хліви поставили біля шляху. Згодом донеслися пахощі конопель, дух домашньої птиці, змішані з вільгістю лугу. Обійстя спускаються до греблі, і запахи ті головним чином, від ставків, у яких мокне плоскінь та матірка, дрімають на воді гурти качок і гусей. А далі, як перейти міст, уже гуральня запахтила всі навколишні вулиці й провулки кислими випарами. В самому центрі містечка цієї пори гуляють аромати олійниці та борошна, слину женуть у роті. Так і уявляється, ніби відрізав скибку хліба і вмочаєш її в рижієву олійку. Як проходив біля млина, аж сплюнув, під ложечкою засмоктало – так захотілося їсти. Ну, а далі на базарному майдані від яток, крамничок, рундуків, либонь від самої землі звідусіль струмує дух торговища, знайомий йому ледь чи не з тої хвилини, коли й пам’ятає себе, бо тут, на цьому майдані, від якого до хати рукою подати, минуло все його дитинство» – писав Анатолій Дрофань у романі «Буремна тиша».
Велика сім’я, що складалася з восьми душ, розпалася. Батько помер, брати розійшлися по заробітках, лишилася одна мати, що жила у великих злиднях, у напіврозваленій хаті.
Прийшов у якомусь арештантському халаті, що був йому і за костюм, і за пальто. Неблагонадійного вчителя до шкільної лави не допустили, довелося перебиватися випадковими заробітками, приватними лекціями. Звісно, платня була мізерною, і Степан Васильченко, будучи на волі, ходив, як варнак, у напівтюремному одіянні…
На щастя, тоді підоспіли друзі, колеги-вчителі. Вони підготували в місцевому театрі нову виставу «За двома зайцями». Розклеюючи на тинах, парканах чи колодязях афіші про наступну виставу, вони поміж іншим закидали, що вистава має бути незвичайна, збір від неї піде на допомогу землякові-письменнику.
У своїх спогадах Васильченко пише, що в 1908 році в Ічні народний театр уже працював на повну силу і що він сам брав участь у його роботі. Ічнянські аматори облюбували собі для вистав звичайнісінький просторий дощаний сарай. Освітлювалась сцена свічками та гасовою лампою перед суфлером. А пізніше багатий козак Дубина віддав під театр своє приміщення.
Удень Степан Васильович заробляв приватними уроками, а вечори і ночі були присвячені творчій діяльності.
У ті ночі в Ічні він написав свої кращі твори: «Мужицька арихметика», «В бур’янах», «Вечеря», «Волошки», «Мати», «Над Россю», «За мурами», «Дощ», «У панів» та інші.
Вся творчість письменника глибоко оптимістична, пройнята вірою в народ, в його світле майбутнє. Письменник умів поетизувати повсякденне життя трудящої людини, бо по-своєму відчував і красу людини, і красу природи.
Надія Прочай
|
