|
|
Головна » 2015 » Квітень » 24 » Валентин Миколенко: «Били за те, що мовчав»
14:29 Валентин Миколенко: «Били за те, що мовчав» |
Наприкінці січня Валентин подзвонив батькові, що їде з іншими військовими у Донецький аеропорт.
– Тільки мамі не кажіть, хай не хвилюється, – додав.
Після того дзвінка Валентин додому не дзвонив чотири дні поспіль. Мама серцем відчула: щось трапилося. Батько теж переживав, але дружину заспокоював:
– Може, там немає зв’язку.
Через три дні рідні поїхали у військкомат, де їм порадили звернутися у військову частину.
І раптом подзвонила невістка Світлана:
– Валік у полоні!
Страшна невідомість
Колишній десантник Житомирської 95-ї аеромобільної бригади Валентин Миколенко мобілізований 28 серпня минулого року. Через два місяці підготовки в Житомирі, 26 жовтня, отримав відпустку на десять діб, після якої поїхав у зону АТО. Служив у 90-ому окремому штурмовому батальйоні 81-ї бригади.
Батьки звернулися із заявами до СБУ, Міністерства оборони, радника Президента – порадили чекати обміну. Почалися чорні дні та безсонні ночі для рідних Валентина.
– Ми не живемо, а плачемо, – мама Ольга Григорівна раз по раз витирала сльози під час нашої першої зустрічі. – П’ємо пігулки. Телевізор не вимикаємо, дивимося всі новини на різних каналах, боїмося пропустити бодай слово про синочка. Важко без нього. Чоловік – інвалід ІІ групи, Валік постійно допомагав нам. До Ічні ми переїхали 7 років тому, а до цього жили в Южному. Тож усе село просило народного депутата Валерія Давиденка, щоб посприяв у звільненні Валентина. І він допомагав.
У першу чергу обміняли поранених, в тому числі його побратима Олександра Скрипнюка з Білої Церкви. Він одразу й подзвонив Миколенккам:
– Валік добре тримається, чекає обміну. Я пишаюся тим, що він – мій друг.
Коханого терпляче чекала й невістка Світлана.
Зустріч земляка
Не обміняли, а просто віддали 16 полонених на прохання батьків. Ічнянці, які пройнялися болем вимученої невідомістю родини Миколенків, урочисто зустріли звільненого земляка на в’їзді до рідного міста.
Мама вже не плаче, тішиться, що син удома і хата не зачиняється, бо цілий день до них заходять люди. Першими прийшли з паскою і матеріальною допомогою волонтери. Потім завітали очільники району, депутат обласної ради Віктор Кияновський, керівники СТОВ «Інтер», де Валентин працював шофером. Михайло Бондар і Сергій Шептун запевнили, що колектив з нетерпінням чекає його повернення на роботу після реабілітації.
Два з половиною місяці в полоні
За кілька годин після приїзду додому Валентин Миколенко в редакції розповідав, як вони, кіборги розвідроти, потрапили у полон:
– Ми вивозили поранених з Донецького аеропорту і в тумані заблукали, нарвалися на бойовиків. Бій тривав, поки не закінчилися боєприпаси, а тоді… взяли нас. Допитували, «нормально» побили. Казали: бачите, що в Україні робиться, може, до нас перейдете? Були там росіяни, чеченці, якути. Я більше мовчав. За себе не переживав – залишився живий, то й слава Богу. За батьків переживав, бо знав, як хвилюються, чекаючи моїх дзвінків. Лягав спати і відчував, що вони плачуть.
Українських військовополонених утримували в будівлі СБУ в Донецьку. Водили на різну роботу: розчищати територію від завалів, розвантажувати мішки. Доводилося й убитих вантажити. Спали у підвалі на стелажах колишнього архіву, їли двічі на день. Тут їх уже не били, однак Валентину дошкуляли наслідки побоїв в аеропорту: побиті ребра, ніс, барабанні перетинки, контузія, боліла спина. Полонені жили надією, що колись їх обміняють. Військові квитки бойовики спалили, мобільні телефони побили. Якось одна жінка з Червоного Хреста домовилася з сепаратистами, щоб полоненим дали можливість поспілкуватися з рідними. Говорили по одній хвилині.
Лікування в госпіталі
Валентин уже відвідав бабусю, заходив до рідної Южненської школи, де за ним скучили і запросили на відкритий урок. П’ятнадцять днів боєць відпочиватиме вдома, а тоді поїде лікуватися до столичного госпіталю.
Ольга Григорівна помітила, що син став не таким, як був раніше. Іноді він жахається, наче загнаний звірок. Втішає його:
– Синочку, пройде час, усе забудеш.
– Того, через що пройшов, не забуду ніколи, – відповідає.
Та все ж рідні сподіваються, що Валентин «відійде». Мама ж 75 днів виплакувала сина в Бога.
Наталія Черненко
|
|
Переглядів: 521 |
Додав: lora
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
|
