Родина Анатолія Давидова
з Дружби, який працює в частині, третій тиждень живе в інфекційному відділенні
Ічнянської ЦРЛ.
В одній палаті – тато, мама, троє їх малесеньких діток, бабуся і прабабуся. На час евакуації
це було найкраще, що їм могли надати. Адже тут уже
було тепло.
– 9 жовтня у близнюків день народження. Хотіли відсвяткувати пострижини. Але з усією базою мусили евакуйовуватися на Прилуки, – розповідає мама однорічних близнюків Леонарда і Максима та дворічного Дмитра Олена Декодь. – Нас розмістили в одному з дитячих садочків. Дуже добре зустріли. Не встигли приїхати, як почали реєструвати. Але на той час там ще не топилося, то нам приносили теплі пляшки з водою. Через це майже відразу мусили звідти поїхати. Знайомі забрали у Ніжин, проте вся гуманітарка була направлена на Ічню. Тому повернулися у свій район.
Ось уже третій тиждень живемо у лікарні. Тут хороші умови, доброзичливий персонал. У приміщенні тепло, нормальне харчування. У перші дні взагалі харчів надміру було. У діток є молочні суміші, памперси. Хтось приніс манеж, тепер навіть не знаємо, кому подякувати. Приходили до нас і з міської ради та адміністрації, давали продукти, засоби гігієни. Персонал дуже допомагає. Можуть і діток понянчити, щоб могла поїсти спокійно, – розповіла Олена.
Хоч умовами родина задоволена, однак усі хочуть додому. Та поки у будинку військового містечка не замінять дах, не посклять вікна, не ввімкнуть опалення, жити у квартирі з маленькими дітьми не можна.
Поки розмовляли з мамою, з прогулянки з дворічним онуком повернулася бабуся Людмила.
– Коли почалися вибухи, ми тікали в домашньому, навіть не думаючи про теплі речі, – розповідає бабуся Люда. – Зять забрав близнюків, дочка старшенького. Я допомагала своїй дев’яносторічній мамі. Вона дуже злякалася вибухів. Тепер щодня питає, чи не будуть знову стріляти. А ще боїться, аби її не залишили. Постійно допитується, коли додому і чому досі в лікарні. Говоримо, що дома світла немає й опалення не працює. Так їй простіше пояснити, в якій ми ситуації. Страшно було лишитися без житла, тим більше люди різного говорили. Коли поверталися додому, то були шоковані побаченим у Августівці. Думали, і нас таке ж очікує. Та нам, порівняно з августівцями, ще пощастило.
Андрій Грудницький
|
