"Трудова слава" Ічнянська районна газета

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2018 » Квітень » 19 » Старовинні будинки Монастирища
14:01
Старовинні будинки Монастирища
Дім Голуба
В центрі Монастирища зліва від траси Ічня-Київ, за старою школою, стоять будинки лікарні. Більш як століття тому її будувало земство, і вона була довгий час осередком лікарської допомоги жителям нашого й навколишніх сіл: Заудайки, Коршаків, Грабова, Лучківки, Буд, Світанку, Великої Дороги,Червоного Колодязя й ін.

Поліклініка ж міститься неподалік, через кладовище, на вул. Гагаріна, яка здавна зветься Драний хутір. Поряд ще до 2017р. стояла велика будівля з тесаних колод, як у селі називали, мельниця. Ще й зараз кажуть, що все це будував колись Голуб…
В числі дрібних землевласників Монастирища Голуб мав славу доброго господаря. Сад його, для якого саджанці виписував із кращих шкілок України й закордону, простягався на багато гектарів, там, де зараз ферма й тік СТОВ «Інтер». Поряд із своїм житлом поставив і приміщення для парової машини. Вона, певно, й витіснила сільські вітряки, бо давала можливість молоти збіжжя будь-коли, незалежно від погоди. Електрострумом, нею виробленим, Голуб освітлював центральну частину села й прилеглі вулиці - Мільйонну й Забілівку. Млин служив селянам вірою й правдою до початку ХХІ ст., відтоді, як забрали його в Голуба разом із домом, де розмістилась контора колгоспу «Червоний шлях».
Де подівся Голуб після колективізації й розкуркулення? Хто тепер знає?..
Мій учитель Михайло Володимирович Кукса, 1913р.н., розповідав, що в роки «українського відродження» в селі діяла «Просвіта», в роботі якої брала участь і дружина того Голуба, як її називали, Голубка. Там діяв драмгурток, ставили п'єси за творами Нечуя-Левицького, Кропивницького, Карпенка-Карого й ін. Згадував Михайло Володимирович, як брат Олексій бідкався, що дотемна складав сіно й запізнився на виставу, прибіг «як Голубка вже ср..у показала» (Н.-Левицький, «Параска й Палажка»).
Був у Голубки син Віктор, із ним вона й виїхала з села кудись, щойно скінчив семирічку. До війни 1941-1945р. про них уже ніхто й не згадував.
До сільських історій-легенд належить ось така.
…Іван К. після війни потрапив у табори десь у Сибір за вироком суду, бо в розмові з односельцями голодного 1947-го побідкався, що в Монастирищі навіть «під німецькою властю» до людей ставились милосердніше, платили хлібом за роботу й т. д. Іван, до речі, воював, мав нагороди, зокрема, два Ордени Слави. То ще легко відбувся - тільки табором…
Отож, якось у таборі вишикували зеків на наряд та й відбирають двох чоловік підлогу стелити – хто вміє. Іван зробив крок уперед, знав це ремесло, з батьком-теслею свою хату самі будували. Взяв із собою друга. Працювали другий чи третій день, ходили на обід повз начальницький корпус. Аж іде назустріч старенька зігнута жінка, гарно вдягнута, мабуть із вільних, пильно придивляється до них і раптом зупиняє Івана:
- Как тебя зовут?
- Іван, - розгубився той від несподіванки.
- Откуда ти ?
-З дальнього краю, з України, може чули?
-З України?- аж загорілася старенька. – А звідки саме? – мовила українською.
- З Чернігівщини.
- А район який?..
- Іченський, село Монастирище!- випалив чоловік.
- Ой боже! А ходім зі мною, Іване!
І веде прямісінько до начальника табору. В Івана й ноги подерев' яніли.
Зайшли в кабінет, із-за столу підвівся високий стрункий майор:
- Мамо, я ж просив…
- Вітю, ось поглянь, цей хлопець із Монастирища!
- Хто ти? - виявляється, й начальник прекрасно говорить українською мовою!
Іван назвався, «як положено».
- Я Віктор Голуб, в одному класі вчилися,- і раптом Іван упізнав, роздивився в майорі Голубові синьоокого вертлявого хлопчину, з яким колись був однокласником аж три роки. Щоправда, їх було в класі 42, Іван жив на далекому кутку Кошелівці, отам у нього було багато друзів, а про Вітька знав тільки, що вони з матір'ю мешкали в кімнатці при конторі колгоспу. Ванько тоді ніколи не бував у Вітька вдома й не здогадувався, що то не він з мамою живе в конторі, а контора – у них…
Говорили, обідали з півтори чи дві години. Згадували вчителів, однокласників, людей, яких знали Віктор і його мати. Голубка, виявляється, була кумою батьку Івановому, хрестили разом у когось дитину…
Віктор після школи вивчився, змінивши, щоправда, трохи прізвище, став офіцером, служив на Далекому Сході, після 1945- начальник оцього табору. Матір завжди возив із собою – вони тільки вдвох на світі…
- А яка в тебе спеціальність? – спитав Івана Віктор.
- Тракторист,- була відповідь.
- Сюди як потрапив?
Іван розповів про все: і як воював, і як жилося в селі, і чому та як став ворогом народу та отримав 5 років табору…
Скінчилось усе тим, що Віктор постарався зробити для однокласника все, що міг. Майор Голубов, ризикуючи, звісно, зумів дати Іванові довідку про те, що той відбув строк, хоч залишалося ще 3,5 року.
- Дивися ж, не їдь у село, бо буде біда й тобі, й мені,- сказав, як прощалися…
Іван повернувся в село, коли давно минув термін покарання. Боявся, що свої ж сусіди чи односельці, як побачать його вдома раніше, повідомлять одразу, «куди слід». З далеких суворих країв поїхав до Чорного моря, в Миколаїв. Там одружився, народилося двоє синів. Прожив у Монастирищі до кінця віку, жінка вчителювала, він працював на пилорамі…
А цю історію, де головним учасником виступив Віктор Голуб, зберегли, як велику таємницю, сини Івана. Але відомою мені вона стала після Іванової смерті. Причому зовсім випадково…
Ніколи не з'являлися в Монастирищі перші господарі дому Голуба після 1930-х років. Був їх дім конторою колгоспу «Червоний шлях» недовго, бо після об'єднання з Комуною ім.1 Травня розмістили там дитячі ясла. Ніна Олексіївна Прядка,1937 р.н., згадує, що ходила в ті ясла з братом у 1941р.
Була його вихованкою в свій час і я. Вихователькою була Кузьменко Ольга Петрівна. До садочка возили на підводах дід Кузка Петро, дядько Іван Івасенко, молодий і гарний Григорій Захарченко…
Десь із 1962р., відколи приїхали в село лікарі Барвінські, садочок переїхав у колишню контору МТС, неподалік церкви Різдва Богородиці, звільнивши місце для поліклініки.
Технічний прогрес приніс такі зміни, що невеличкий електромлинок для підсобного господарства може купити собі, хто хоче, тому колгоспний млин поряд після 2000-го стояв пусткою, аж поки почав руйнуватися. Розібрали його на дрова в 2017 році…
Приблизно в 2013р. довелось почути, що ходив у центрі села якийсь незнайомий дідок, заходив у сільраду, в магазини, казав, що він звідси родом і ото його мельниця…І добре, що в його домі – медицина…
Та ніхто ним не зацікавився. Жаль мені, що не зустрілась із ним, їздила тоді на Азовське море. Можливо, то був Віктор Голуб? Звідки він приїхав, куди подівся?
Таємниця лишилась таємницею, а легенда - легендою…
Ніна Штанько-Ткаченко
Переглядів: 54 | Додав: lora | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук

Календар

«  Квітень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30

Архів записів