«Землянка наша в три накати…»
Учасник Ленінградської блокади, старший сержант Земськова на фронті була зв’язківцем – телеграфісткою 84 Окремого полку зв’язку, який обслуговував п’ять полків 55-ї армії Ленінградського фронту. Її кращі молоді роки минули в землянках у три накати. Війна для Євгенії Федорівни закінчилася в Таллінні, де після демобілізації познайомилася з майбутнім чоловіком, нашим земляком Григорієм Журідом, і приїхала з ним до Ічні.
Євгенія Земськова народилася 4 листопада 1923 року в с. Лікіно Судогодського району Володимирської області (Росія). В 1941 році саме закінчила 10 класів. Щасливі випускники поверталися зі школи, куди щодня ходили по 4 км, несли додому атестати. Порадіти з батьками не встигли – все затьмарило страшне слово: війна!
До 4 травня 1942 року молодь працювала в трудовій армії під Москвою і Володимиром на будівництві оборонних ліній. Після призову майбутніх телеграфісток направили в Чебоксари в запасний полк вивчати азбуку Морзе. Через три місяці, у серпні, дівчат перевезли через Ладогу в Ленінград, розташували неподалік від заводу «Більшовик». В армії навчилися працювати на апараті СТ-35, що знадобилося в мирний час.
– Ми передавали повідомлення по лінії ключем Морзе, – розповідає Євгенія Федорівна. – Хоча значок «Відмінник зв’язку Радянської Армії», на жаль, загубився, я все пам’ятаю досі, бо мала вищий розряд. Надто багато пережито, щоб забути. Скудний пайок ділили з дівчатами-ленінградками, а ті підгодовували своїх рідних. В якомусь місці було повно пацюків. Одна з нас постійно чергувала, щоб уві сні не відкусили вухо. І незважаючи на труднощі, в короткі години відпочинку співали, були учасницями художньої самодіяльності.
Спочатку носили гімнастерки і зелені юбки, а потім нам почали шити сукні.
Після блокадного Ленінграда зв’язківці з фронтом пішли на Прибалтику. Звільняли Ригу, тоді рушили на Естонію. За взяття Тарту їхньому полку присвоїли почесне звання – Тартуський полк.
В липні 1944 року сержант Земськова за відмінну, мужню роботу на телеграфній станції, яка забезпечувала безперебійний зв'язок під час боїв з німецько-фашистськими загарбниками, була нагороджена грамотою ЦК ВЛКСМ.
Демобілізувалася дівчина лише в листопаді 1945 року, адже молоді хлопці, які прийшли їм на зміну, не вміли працювати на телеграфі, треба було їх навчити.
Повернулася Євгенія з бойовими нагородами: орден Великої Вітчизняної війни, медаль «За мужність», «За перемогу над фашистською Германією», «За оборону Ленінграда».
Вдома чекала тільки мама. Батька і сестру вбили.
Дивні збіги траплялися на війні. В 1943 році в тяжких боях під Смоленськом убито батька. Перед цим він випадково зустрівся зі своїм наймолодшим братом Сергієм. Коли після нежданої хвилюючої зустрічі пішли в бій, батька вбили, а дядько Сергій обгорів у танку. Настільки, що не можна було впізнати. В госпіталі йог трохи підлікували, і він ще воював, але невдовзі після війни помер.
– Час був важкий. Хто каже, що це неправда,той не бачив смерті, – переконана Євгенія Федорівна. – А ми її часто бачили поряд, хоча нас, дівчат-зв’язківців, і берегли, будували для нас землянки в три накати. Мабуть, шпигуни підказували, де ми перебуваємо. В нашу землянку двічі влучало, земля зверху сипалась. Одного хлопця, Губаря, вбило прямим попаданням. Працювали ми в три зміни, спали по черзі. Але війна – то війна. Який там був сон!
Євгенія Федорівна через десятки років пам’ятає імена бойових подруг: Галя Кулагіна, Тося Румянцева, Наташа Тимофєєва, Тося Голубєва, Марія Мазуріна. З особливим теплом згадує найкращу – Анну Корольову, з якою всю війну пройшли разом. Кілька разів у мирний час зустрічалися бойові дівчата в Ленінграді. З особливим трепетом вклонилися пам’яті загиблих однополчан біля прапора Тартуського полку.
Чоловік Григорій Данилович після війни працював другим секретарем райкому в Дмитрівці і третім – в Ічні.
Маючи великий досвід, Євгенія Федорівна тільки в Ічні 25 років очолювала бригаду телефонно-телеграфного відділу на пошті. Користувалася заслуженим авторитетом у колективі районного відділення зв’язку. Її ім’я було занесене на дошку пошани.
Як почувається жінці-ветерану напередодні її 90-річчя?
Євгенія Федорівна живе з сином. Важко в такому поважному віці справлятися навіть з хатньою роботою, тому двічі на тиждень приходить соціальний робітник. Тільки-от, чи багато він устигне зробити за одну годину?
– Життя прожила – була здорова, а тепер до лікарні не дійду, а викликати швидку, щоб поміряли тиск, – не накличешся часто, – бідкається Євгенія Федорівна.– От ви питали про дні народження на війні. Тоді було не до подарунків. І тепер не треба нічого. Хоч би раз на місяць прийшли з лікарні, а не тільки перед 9 Травня. І соціальний робітник якби хоч по дві години допомагав. Відстояли мир, а яку увагу маємо нині?
Наталія Черненко
|
