Війна війною, а обід – за розкладом
Ми, діти мирного часу, які ніколи не бачили війни, завжди шанобливо говоримо про бійців передової, про героїчних медсестер і про тих, хто кував перемогу в тилу. І рідко згадуємо людей мирної професії – кухарів. А саме вони годували армію-визволительку, бо на сухих пайках солдат довго не повоює. Недарма говорять: «Війна війною, а обід – за розкладом». Польова кухня не відставала від фронту, сліпі кулі часто влучали в кухарів, і на їх місце постійно готували професійну заміну.
Олександра Росохач живе в Бурімці. Від 24 квітня пішов дев’яносто четвертий рік її життя, але жінка до подробиць пам’ятає воєнні події.
…Саша Ігнатова (дівоче прізвище) народилася 1920 року в місті Шадринську Курганської області. Коли почалася війна, на фронт спочатку пішли старші брати. Віктор, 1913 року народження, повернувся живим, а Михайло, 1910 року, загинув.
Невдовзі з Омського військкомату прийшла повістка й Олександрі. Її та подругу забрали в інтендантське училище, на курси старших кухарів.
– Я була командиром відділення, старшим сержантом, – розповідає Олександра Григорівна. – Після училища поїхали на фронт. Добиралися і товарними вагонами, і кіньми, і пішки йшли. На місце дісталися навесні 1942 року. Надійшли в розпорядження начальника продовольчого відділу. Вишикувались 18 дівчат.
– Хто згоден на передову? – питають.
Погодилась одна Нечаєва. Решта пішли відпочивати, з’їли пайок із сухарів, кінської ковбаси і горохового концентрату. Вночі приїхав старший лейтенант:
– Тут кухарі є?
Так до ранку всіх дівчат і розібрали на передову в різні частини.
Я їхала остання, потрапила в кінно-санітарну роту під командуванням Фоміна, де служили винятково не стройові, або літні, або покалічені. Під час наступів вони вивозили з поля бою поранених, по двоє на візку.
Першою стравою, яку я зварила бійцям, був борщ. Заправила американською тушонкою. Цибулі, буряка, кропу хлопці нарвали на нічийних городах (село зруйноване, хати – де-не-де). Борщ удався, всі хвалили. Так і пішла в мене служба.
Два місяці була на передовій, готувала страви для комскладу. Найдалі від передової стояли за 10 кілометрів, а то все під кулями. Були в оточенні, сиділи в засаді, лежали на снігу, а стріляти не довелося.
Зате в 1944 році отримала поранення. Похідна кухня стояла в саду. Молода жінка готувала обід, і ніщо не віщувало біди. Раптом у руку впився осколок.
– Ось шрам залишився, – Олександра Григорівна показує рубець на лівому передпліччі.
Згадуючи про першу зустріч із батьком трьох майбутніх дітей, жінка світлішає обличчям:
– Наша кінна санітарна та їхня автосанітарна роти завжди стояли поруч.
Так грізного 1943 року росіянка-уралочка познайомилася з нашим земляком Василем Росохачем. У складі Першого Українського фронту пройшли Україну, Білорусію, Польщу, Німеччину. Перемогу святкували в Берліні.
Удвох із чоловіком приїхали на його батьківщину, в Бурімку. На рідний Урал Олександра Григорівна поїхала з донькою вже в 60-ому. Зустрічали їх тітка і двоюрідний брат. Більше нікого з рідні не лишилося.
У післявоєнний час працювала в ланці, і все життя любила співати. Згадує:
– Ми й на фронті співали! Коли наступ – не до того, а в перервах Василь грав на гармошці, хоча й невесело було: війна…
Наталія Черненко
Олександра Григорівна і в 93 – з військовою виправкою!
|
