Рік тому контрактник Сашко Шкуліпа з Івангорода отримав у зоні АТО тяжке поранення в голову. На схід країни хлопець потрапив на початку 2016-го, через півроку служби в армії. У складі 24-ї механізованої бригади воював у гарячих точках Донбасу: тримали оборону села Кримського та поблизу міста Попасна на Луганщині.
У ніч на перше січня 2017-го отримав відкриту черепно-мозкову травму під час бою з ворожою диверсійно-розвідувальною групою, яка намагалася захопити позицію поблизу Новоолександрівки.
– Це був передноворічний день,– розповідає Сашко Шкуліпа.– З товаришем вирішили вранці піти у місто, щоб нормально помитися в бані та скупитися до свята. Це понад п’ять кілометрів в одну сторону. У нас один раз на два тижні була виїзна баня. Але туди постійно велика черга та й вода холодна… Повернулися десь о четвертій вечора, приготували вечерю. Почалися обстріли. Я вийшов з бліндажа, кілька разів відкрив вогонь з гранатомета. Все затихло, але був напоготові. Потім бачу – у небі велика хмара, яка, здалося, налетіла на мене… Навіть не знаю, що то було. Я втратив свідомість, а коли прийшов до тями, не відразу зрозумів, що сталося: не відчував ні рук, ні ніг. Закривавлене тіло оніміло… Пам’ятаю, першу медичну допомогу надали товариші по службі. Добре, що у нас були американські аптечки з бинтами, джгутами, знеболювальним, згущувачем крові. А потім мене транспортували до Харківського військового госпіталю.
22-річний боєць пережив важке поранення, та говорить, що повернувся б знову на фронт. Бо захищати Батьківщину вважає своїм обов’язком. А ще каже, що там справжні й вірні друзі:
– Їх мало, але знаєш, що вони не підведуть. І хочу, щоби люди пам’ятали, що в нашій у країні триває війна. І ось цей спокійний тил – це теж завдяки тим хлопцям, що перебувають зараз на сході.
З фронту повертаються іншими. Набагато зростає цінність життя. І свого, й інших. Але цим мужнім чоловікам у мирному житті дуже потрібна підтримка. Сашка підтримували багато чуйних і добрих людей, а поряд завжди найрідніші: мама, сестри та брати. Зараз він живе у дідуся та бабусі.
– Біда сама не ходить, а за собою горе водить, – дивлячись на внука, говорить бабуся Валентина Борисівна, і додає: Узимку Сашу поранило, а восени від тяжкої хвороби помер його батько. Ще й досі не можемо оговтатися.
Сашко вдячний за допомогу волонтерам, які не залишилися осторонь й постійно підтримували його та родину. Зокрема, завдяки Євгену Зіничу отримав посвідчення учасника бойових дій. Документи подав улітку 2016-го, але, як виявилось, якогось не вистачало. І лише у лютому 2017-го, коли після поранення лікувався у госпіталі, отримав посвідчення.
Посвідчення має, але в автобусі завжди купує квиток. Каже, неодноразово чув про ставлення водіїв до атовців, тож йому «простіше заплатити гроші, ніж щось комусь доказувати та потім нервувати».
– Оформитися на пенсію за станом здоров’я та стати на квартирний облік допомогли хлопці зі Спілки учасників бойових дій, – розповідає Олександр. – А земельної ділянки, обіцяної державою, досі не має. Хоча у сільраді кажуть, що документи вже в управлінні Держгеокадастру. Тож чекаю результату. Депутат обласної ради Юрій Болоховець пообіцяв допомогти вирішити це питання.
Після лікування та реабілітації Сашко повернувся до улюбленого заняття:футболу. Знову почав грати у сільській команді. Із задоволенням їздять на змагання по району та беруть участь у матчах. Про особисті плани Олександр не розповідає. Але дідусь Григорій Степанович не стримався :
– Він у нас роботящий, слухняний. Нам допомагає... А взагалі я хочу ще правнуків.
Світлана Цюпка
На фото автора: Сашко Шкуліпа з дідусем Григорієм Степановичем
|
