Дорога завжди багата на зустрічі та знайомства. І на вокзалах перетинаються не тільки транспортні маршрути, а й життєві стежки-доріжки.
На пероні ніжинської автостанції між пасажирами вистукував милицями молодий чоловік у камуфляжі. Зупинявся біля кожного, щось говорив і нетвердо ступав однією ногою далі, ледве підходячи до інших. Друга, боса, розпухла і загіпсована, не згиналася в коліні. Так не хотілося вірити, що інвалід, ймовірно, вчорашній солдат-учасник АТО, жебракує. Може, когось розшукує або розпитує дорогу? Але чим ближчав гомін, тим більше розуміла, що перша здогадка була правильною.
– Дайте дві гривні, – просив молодик.
Хтось давав. А більше людей відводили очі від прохача, намагалися якнайшвидше його обминути, поспіхом відходили подалі.
– Я за Україну стояв, а ви дві гривні жалієте? І ти пожалієш? – підійшов до мене.
– Ні, не пожалію. Візьми.
– Дякую. Піду вип’ю, може, полегшає. Ось отримав посвідчення учасника бойових дій, а що воно мені поможе? Нога цілішою не стане, і виплати ждати аж через місяць. Куди мене візьмуть на роботу? Кому я такий потрібен?
– А де сім'я?
– Нікого в мене немає. Батьки померли.
– А дружина? Діти? Брати-сестри?
– Ти що, не розумієш? Немає нікого! – відповів уже роздратовано.
– Куди ж ти їдеш?
– У Черняхівці Любка живе. Тільки чи рада мені? О, браток! – заволав, побачивши, як із дверей автостанції вийшов ровесник у камуфляжній формі. – Дай дві гривні! Ми ж за Україну стояли! Ти де стояв? Я в Станиці Луганській. Міною коліно розтрощило. З харківського госпіталю втік, там наче в тюрмі. Чотири стіни, й хлопці стогнуть день і ніч. Краще на волі милостиню проситиму.
Обнялися.
– На випивку не дам. Їдь лікуйся, – сказав, наче одрізав «браток».
– Побратими гукають на Львівщину. Обіцяють вилікувати. Як я поїду? Краще тут буду.
На перон вийшов ще один «атовець», вусань-здоровань у берцях і з блакитним беретом на плечі, під погоном. Серйозний, стриманий. Підійшовши до чоловіків, почав утихомирювати розхвильованого інваліда, Врешті, не витримав, і при спільній згадці про «Сталінград» молодики заплакали. Один – відверто, не соромлячись, крізь схлипування повторював: «Скільки наших там лягло!», інший намагався витирати сльози непомітно. Тихо плакав. І це вражало ще більше.
Повертаються поранені. Скільки їх буде? Як не завдати сильнішого болю їхнім пораненим душам? Тут дві гривні не допоможуть. Бо справа не тільки в грошах.
Наталія Черненко
|