Сімферополь – добре, а Іржавець – краще
Невдячна це справа – уявляти людину до знайомства. Ні розповіді про неї, ні голос у телефонній трубці не можуть дати повного уявлення про зовнішність. Чекаючи пасічницю Валентину Бадіну, думала, що це жінка поважного віку, може, розповніла на меду. З двору вийшла молода, струнка, висока, симпатична білявка – міська дівчина не в домашньому халатику. Мабуть, дочка.
– З Валентиною Іванівною можна поговорити?
– Це я.
Німа сцена. Створений уявою образ розтавав на очах. Тепер ясно, чому односельці затруднялися відповісти на таке просте запитання про жінку, яка доглядає 50 бджолосімей:
– Скільки їй років?
Знизують плечима:
– А хтозна, – і починають згадувати, з ким вона ходила в школу, коли саме вийшла заміж, коли повернулася в рідне село до батькової пасіки… Виходить, років 35-40. Як добре вони помилялися!
– Мене мед підтримує у формі, – зізналася під кінець розмови Валентина. Ну, не пасує цій «дівчині» ім’я та по батькові, хоча й заслужила: вчителька, мама двох доньок, одна з яких вчиться у фізкультурному коледжі м. Дніпродзержинськ, а старша здобула вищу освіту і влаштовується на роботу.
З Іржавецької школи вийшла випускниця Валентина Шаповал, а 1986 року з Ніжинського педінституту – вчителька російської мови та літератури Валентина Іванівна. Три роки працювала за направленням у Чернівецькій області. Тоді поїхала відпочивати в Крим і там зустріла свою долю. Після одруження 14 років учителювала в Сімферополі. На літо, коли всі тягнуться до моря, вона «втікала» з Криму. В зеленому Іржавці відпочивала, допомагала мамі на городі й татові на пасіці. Народилася донька Аня, за шість років – Оленка. Тоді почалися такі роки, що не стало роботи в чоловіка-телемайстра, а вчителям не виплачували зарплати. Діти хворіли, грошей постійно не вистачало. Реальним виходом із тупикової ситуації Валентині бачився один – зайнятися бджільництвом.
Рішення переїхати з південного міста в село на північ України далося непросто. Розірвати, роз’єднати, розділити сімю (не розлучитися!), щоб вижити й дати дітям освіту – це вчинок. Чоловік не дуже схвально ставився до такої ідеї, але іншого варіанту не знайшли. Тож він залишився зі старшою дочкою, щоб вона закінчила школу в Сімферополі, а Валентина з молодшою Оленкою поїхала додому.
По смерті батька залишилося шість бджолосімей. Валя, одна з трьох сестер, зі знанням справи взяла на себе турботу про пасіку.
– Які проблеми в молодої пасічниці?
– Проблем вистачає. Бджоли хворіють, треба їх обробляти, вивозити на медоноси, готувати в зиму. Та найбільша проблема – це реалізація меду. Важко його продати. Ніде не приймають, а стояти на базарі ніколи.
– Бджоли Вас кусають? Чи не страшно відкривати вулик?
– Зразу опухали руки, а з часом організм адаптувався. Треба знати, в який час дивитися. Бджоли не люблять різких звуків, запахів, тому стараюсь не злити їх, не провокувати.
– Скільки премудростей! Це з досвідом приходить?
– І від батька перейняла, і спеціальну літературу читаю, журналів багато залишилося, книжки купляю.
– Є час спілкуватися з друзями?
– З родичами спілкуємось, але часу обмаль. Крім пасіки, тримаємо корову, обробляємо городи.
– Не жалкуєте, що поміняли місто на село?
– В селі проведений газ, вода, тож можна створити нормальні умови для життя. Тут спокійно, тихо, але треба зменшити кількість роботи.
– А дочки не захопилися бджільництвом, дивлячись на маму?
– Допомагають качати мед, але особливого захоплення немає. Може, колись прийде. Хіба я думала, що буду не вчителькою, а пасічницею? Так склалося життя.
– Як святкуватимете медово-яблучний Спас?
– Поїдемо сім’єю в Сімферополь.
У дворі біля автомобіля порався Валин чоловік, слухав нашу розмову, усміхався.
Наталія Черненко
|
