«Знаю: колись я назавжди згублюся…»
Знаю: колись я назавжди згублюся
В стужаних травах зелених гаїв,
І лиш потому колись повторюся
В місячнім дзвоні нічних солов’їв.
Це написав наш земляк, неперевершений лірик Григорій Коваль. Днями виповнилося 16 років, як тіло поета знайшло свій вічний спочинок на рідній Ічнянській землі.
Народився він у нашому містечку 1921 року. Пройшов фронтовими дорогами, був тяжко поранений, але не втратив творчої снаги, філософського сприйняття світу.
Ліричний герой Григорія Коваля глибоко відчуває одухотвореність природи, вміє бачити красу в тонкій травинці й у житньому колоску, в яблуневому цвітінні і в людській душі.
Палкий патріот рідної землі, поет з любов’ю й ніжністю звертається до України:
В радості щасливою й багатою,
Гордою в зажурі і в біді,
Україно, снися мені хатою,
Білою, як лебідь на воді.
Уся його лірика спрямована на виховання людяності, гуманізму, добра. Григорій Павлович закликав: «Не обминай лише свою орбіту долі у леті до сузір’я Доброти…».
1955 року вийшла перша збірка поезій Григорія Коваля «Слово про вірність». Ще через два роки – нова книжка «Гірська легенда». Усього в творчому доробку поета близько двох десятків поетичних збірок. Майже всі свої зрілі роки віддав він видавництву «Радянський письменник». Від рядового редактора дійшов до заступника головного. І дійшов завдяки дивовижній сумлінності, принциповості, непримиренності, вірності своєму життєвому кредо.
Заздрю всім, хто прагне без упину
Сіять квіти на лану буття
І несе в душі й свою жарину
У зелене полум’я життя.
Так могла написати тільки людина, палко, по-синівськи закохана в рідну землю, рідну природу. Все, до чого торкається поетична муза Г. Коваля, набуває глибокого філософського осмислення, відчуття значимості й неперебутності.
Глибокого ліризму сповнені вірші про рідну Ічню. Поет оспівує край, де промайнуло босоноге дитинство, а магічне слово «Іченька», ніби чарівний місток, з’єднує серце поета і читача. Тому ці рядки не холодні і не статичні, у них дихає жива душа. І звучать вони, мов пісня.
Ічня, Іченько,
Річенько давня, казкова,
Де б не був – не забуду про тебе й на мить.
Я до тебе іду,
До дерев я іду на розмову,
Щоб тебе в їх росі освятить.
Поезія Г. Коваля проникнута тонким ліризмом, ніжністю, красою слова. Читаючи її, мов сам підносишся на крилах, і душа твоя співає, і хочеться жити краще, чистіше.
Є мить в житті, якій нема повернення.
Вона – перо жар-птиці золоте.
А я все йду в свій край, де тихо зерниться
Зоря і в лісі папороть цвіте…
Віриться, що до поетичної криниці Григорія Павловича завжди будуть тягтися люди, щоб напитися з її кришталевих джерел мудрої і неповторної поезії, яка завжди зворушуватиме читачів багатьох країн і навіть континентів ліричною силою, котра випромінює мир, щастя, добро, щире, вірне кохання, любов до рідної землі, до отчого дому. Пропонуємо увазі читачів кілька поезій Г.Коваля.
Тетяна Чумак
* * *
Вміщається сонце в краплині роси.
У серці – сльоза лебедина.
Повік нерозлучні в стихії краси
Природа й людина.
Живому живе промовляє: “Живи!”
В цім світі ти сам – таємниця.
Зелену розмову дерев і трави
Повторюють птиці.
Ввігнавшись корінням у груди землі,
Дуб віти в погорді колише.
Тут поруч зі мною на кожнім стеблі
Тривога і тиша.
О земле, зелене багаття надій,
Як крапля роси, як зорина!
І все ж нерозлучні в стихії краси
Природа й людина.
Вона віддала мені вічність і мить,
Але не задарма, за плату відому,
За те, що навчився у спів перелить
Мелодію грому.
О земле, казкова країна Офір,
Скресай в її вічній обнові.
Все в серці людському із полум’я зір,
Із мрії й любові.
Тому і згорає в багатті надій
Зоря, як сльоза лебедина.
Повік нерозлучні в стихії своїй
Природа й людина.
* * *
Хтось сказав, що життя –
Це найвища твоя нагорода.
Подаруй же для нього свої найніжніші слова.
Мимо листя летить, я тамую у серці свій подив.
У душі листопад, а в очах зеленіє трава.
Дивовижний мій світе, мій буйний, красивий, жорстокий!
З блискавиці і грому, з любові і крику – ти мій.
О, яким же прозорим здавався мені ясноокий,
Як гойдався безжурно в зеленій колисці твоїй.
Знаю я, що не візьме ніхто і листочка з собою,
Ні травинки, ні сонця, ні уламка нічної зорі.
Тихше! Тихше! Ви чуєте – в музиці вічного бою
Відраховують в серці хвилини твої дзигарі.
І так хочеться жити у полоні осінньої оди,
Що її проспівали і зникли у даль журавлі,
Але ти – не один. Ти – лиш частка самої природи,
Ти – сльозинка зорі на зеленій долоні землі.
Може, й справді, життя – це найвища твоя нагорода,
Що з глухої безодні краплинкою сонця сплива?
Дотлівають в душі моїй смуток, і радість, і подив,
І крізь пальці мої проростає й сміється трава.
Григорій Коваль
|