Баба Дуня
22-е червня 1941 року розкололо життя на «до» і «після». Цього дня вшановуємо колишніх воїнів, які прогнали ворога з нашої землі. Схиляємо голови перед пам’яттю тих, хто полив своєю кров’ю поля боїв – і не вернувся додому. А їх чекали, тяжко працюючи на спільну Перемогу, діти, дружини, матері.
Розкажу вам, люди, про одну з таких жінок, Євдокію Федорівну Скрипку.
Не застала вона 19-о століття, трохи не дочекалась і 21-о, але, народившись одночасно із 20-м, прожила його майже все, без кількох років. З торбинкою бігала до церковно-приходської школи. Гарно співала в сільському хорі. З голоду в 33-у не пухли, бо робили, як прокляті, та листя об’їдали.
Провела свого Петра на фронт – і пішла косити, копати, рубати, орати й сіяти. Окупацію пережила з двома доньками. Після війни дівчата, як і належить, порозліталися з кубельця, а син привів до хати молоду господиню.
Строга мати з першого дня залишила на невістку піч, корову, свиней і пішла на город. Не варила їсти, не панькалася з малими внуками, знала одну безкінечну роботу – город. А малеча все одно ходила слідки та все допитувалася, яка то пташечка співає, як називається ота травичка. Без зайвих ніжностей передала внукам у спадок знання про живий світ. Завжди сувору на вигляд бабу сільчани звали Йовдохою, а для шести внуків і десяти правнуків вона була «бабою Дунею» – найвищим авторитетом.
Ким вона доводилась мені? Свекрушина свекруха… Аж холодом віє від слова, що римується із зимним «завірюха». Кожним карбованим словом і поглядом спідлоба чоловікова баба Йовдоха виправдовувала своє звання – свекруха «у квадраті». Все було не так: у варенику – забагато сиру, од віника – надто курить, курчат годувати слід о 8-й ранку, а не в 5 хвилин на дев’яту… Всі терпіли і мовчки виправляли свої «гріхи», бо поважали старість.
Жодної (!) фотографії не лишилося по її смерті. Знайшли тільки невелике поруділе фото військового з написом на зворотному боці: «Евдокия Федоровна, помните ли Вы того, кому спасли жизнь в 1941 году?»
Боже, так наша баба Дуня – герой?!
Як жаль, що розпитати ні в кого! Звісно, старші щось пам’ятають. По крупинці збираю спогади Євдокії Федорівни, переказані її дітьми та внуками. Згадую те, що розказувала мені, і записую, бо хто нашим онукам розкаже? Щоб знали історію не тільки з підручників, а з розповідей учасників далеких подій. Щоб не перервався зв'язок між поколіннями, що відійшли, і прийдешніми.
«… Де зараз Кравченкова хата, там жила сім’я, з якої двох синів перед війною посадили у в’язницю за підробку документів. Незадоволені владою, мати і дві дочки вийшли із хлібом-сіллю на рушнику та сливами зустрічати «визволителів». Німці йшли з Августівки. Один із них вибив із жіночих рук піднесені дари, хтозна про що подумавши».
«… Був такий період, коли наші вже відступили, а німці ще не прийшли. Солдати, залишивши село, ночували на околиці лісу, на Тарановій леваді. Німецький літак скинув на них бомбу, певно, зверху помітили вогнище. Кілька солдат загинуло, а один був поранений і не міг ходити. На ранок його знайшов син Євдокії, Євген, і притягнув додому. Поклали в хатині, промили та перев’язали рани, аж тут і німці. Зайшли в хату, позаглядали на піч, під піч і в ту хатину, де в закапелку лежав поранений. А хазяйка перед їхнім приходом понаставляла біля порога корзин, відер, чавунів, ніби туди ніхто не ходить. На щастя, вороги шукали не людей, а місце для постою. Цьому гурту – не сподобалось, тож рушили далі, а іншим підійшло й таке, бо домашнє начиння вже прибрали з-під ніг, а пораненого встигли перенести на горище. Так і жили: в хаті німці, а на хаті наш солдат. Можна тільки уявити, як щоднини тремтіла душа в домочадців, та все ж вилучали зручну хвилинку, щоб зробити перев’язку та подати на горище їсти-пити. Згодом поранений відчув сили і, залишивши прихисток, пішов доганяти своїх. Нікому мати про цей випадок не говорила. А для чого? Зробила так, як веліла совість, як зробила б для своєї дитини, не вбачаючи нічого героїчного у цьому вчинку, не чекаючи ні похвали, ні подяки. З людиною повелася по-людськи і розчинила цей спогад про окупацію серед безлічі інших. Проте, вдячний солдат пам’ятав про неї. Прислав листа, фото, а згодом і сам приїхав з дружиною-москвичкою. Вклонилися Матері-українці за дароване вдруге життя. За збережену гілку роду».
«… Нарешті діждалися, що наші погнали окупантів до лігва. Біля бабиного двору зупинилася німецька машина: чи зіпсувалася, чи дерев’яний місток провалився. Німці колупалися в залізі, а селяни спостерігали за ними. Баба Дуня неголосно сказала:
– Пора накручувать хвости і додому плисти.
І одерев’яніла, втративши з переляку здатність рухатися, бо почула відповідь ламаною російською:
– Нє шалі, бабка, а то тєбє накрутім хвост на тот свєт!
– Не пам’ятаю, як я дійшла до хати. Наче провал у пам’яті, – згадувала через десятки років старенька».
«… Отримавши похоронку, заміж вона більше не виходила, за що їй, як удові солдата, один раз вручили хустину до Дня Перемоги. Не їздила, бо так і не змогла відірватися від городів і корів, щоб поплакати на могилі чоловіка (хоч мені здається плакати вона взагалі й не вміла). І недалеко ж загинув, у Медвині Київської області.
А що поможе? Ніколи їздить. Роботи он скільки! Сина, правда, посилала. Привіз фото Братської могили. Тільки й того».
Перед своєю кончиною Євдокія Федорівна гукала не дочку, не внучку, не невістку, яка доглядала її до останку, а мене. Двадцять років думаю, навіщо гукала? Щось іще хотіла розказати?
Наталія Черненко
|