Дивлюсь я на небо
Умирав мій шваґер – жінчиної сестри чоловік. Умирав тяжко. Мучився. І не старий. Фізично сильний. З дужим серцем. Ніколи не скаржився на здоров’я. З’явилися якісь немислимі головні болі. Коли вже вони ставали нестерпними, приходила сестричка зі шприцами – дати знеболювальний укол.
Все його тіло, що не знало хвороб і уколів, протестувало, пручалося. І тоді троє його синів насідали на батька, тільки так сестричка могла вколоти хворого та й то крізь штани.
Хвороба прогресувала. Медицина розводила руками.
…Зустрічаю приятеля, моряка-підводника, який служив на Далекому Сході, розповідаю йому про родича і його хворобу. Він і каже:
– Далекий Схід – це військовий полігон для випробування нових видів зброї на суші, на морі, під водою. Я теж демобілізувався зі скаргами на голову…
Он воно що!
…1952 року випускник Житомирського військового училища Борис Іванович Кутовий (з Ічні) з молодою дружиною їде за призначенням на Далекий Схід служити у військах берегової охорони.
– Та чи ж у нас на Україні свого моря немає? – плаче старенька мати, побожно склавши руки.
– Він у нас один-єдиний, – бідкається батько. – Чого ж його треба од нас, старих, одривати? На край світу посилати? Вєрно ж?
– Вєрно, – відповідаю. Мені жаль стареньких, заплаканих людей. У них держава одриває їхнього сина. Потім довгими зимовими вечорами вони тільки й житимуть однією думкою: коли ж діждуться дітей у відпустку…
На сопках народилося троє синів. А тут, в Ічні батько з матір’ю посадили у дворі біля столу берізку… Ростуть сини, росте й берізка у дворі батьків – свідок печалі, тривалих розмов-сподівань про їхнього Борю.
На сопках купили баян. У вільні від служби години лунають тихі українські мелодії. Моряк тужить за Україною, піснею озмовляє з батьком і матір’ю:
Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю…
… Борис Іванович мав дивовижний тенор. Співав гарно й натхненно. Якось, ще юнаком, його послали у Київ. Поселили у готелі «Театральний», що поблизу театру опери. Вийшов хлопець на балкон, і пісня сама полилася: «Дивлюсь я на небо…» Зібрався натовп під балконом. Закінчив співати – оплески, вигуки «Браво!» Засоромився молодий співак і сховався у кімнату…
– Що ж це ви, товаришу лейтенант, талант приховуєте? – застав його якось удома командир частини. – На сцену, без розмов, на сцену…
Вийшов на сцену молодий лейтенант Кутовий:
Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю…
У залі схлипування. Бо ж половина моряків – родом з України. Для них пісня – то спогад про далеку й милу серцю домівку.
…Підросли сини. Вже можна їхати у далеку дорогу – на Україну.
Екіпаж Кутових у поїзді. 10 тисяч кілометрів через Далекий Схід і Сибір, через Приуралля і Поволжя, щоб обійняти рідних!
На кутку, де стояла приземиста хата батьків Бориса Івановича, суєта. Суєта у хаті, у дворі. Батьки помолодшали на десять років. Стоїть хтось із них у хвіртці, мимо проходить людина:
– Здрастуйте.
– Здрастуйте. Наш Боря приїжджає, – хваляться. Їм хотілося, щоб уся вулиця й куток знали, що їхній Боря їде. Та що куток, уся Ічня має знати, що їхній Боря їде!
Нарешті усі дома. Переобнімалися, перецілувалися, переплакалися. Сіли за стіл під білою березою. По чарочці – за зустріч. Ще по одній. Потім батько, мати і син, не змовляючись, заспівали:
Ой, летіла горлиця через сад,
Розпустила пір’ячко на ввесь сад…
Нічого подібного я ніколи більше не чув, навіть у виконанні професійних співаків.
– Ну, навіщо його посилати на край світу? – знову питає мене батько. – Вєрно ж?
Як мить пролетіла відпустка. Пора збиратися у дорогу. Знову суєта. Що взяти? Це – зіпсується: дорога ж далека. Це – важке. Це – велике. І беруть Кутові кілька ящиків яблук. Везуть яблука не тому, що там їх немає. Це – яблука з України. За 10 тисяч кілометрів один ящик з’їдається. А ще брав з собою Борис Іванович українські пісні. Та він з ними ніколи й не розлучався.
І так щороку. У відпустку: 10 тисяч кілометрів на Україну, 10 тисяч назад на Далекий Схід для однієї тієї незабутньої миті – зустрічі з батьками. Скільки тих сліз-зустрічей і сліз-проводів пролито!..
Повмирали, може, й передчасно, батьки Бориса Івановича. А мені й досі не забути того зболеного питання батька: «Чого єдиного сина треба одривати од старих батьків? Вєрно ж?»
– Вєрно, – кажу й сьогодні, дивуючись тій практиці влади, що посилала казаха, вірменина служити в Україну, а українця – в Середню Азію чи на Далекий Схід…
За тридцять армійських років дослужився Борис Іванович до підполковника. А ще заробив право при демобілізації вибрати постійне місце проживання. Вибрав Київ. Тільки от пожити не вийшло… Не пожив…
Віктор Костюченко, член Національної спілки письменників України
|