Долі – хрестиком і гладдю
Героїні цієї публікації – люди з обмеженими можливостями, вони обидві з дитинства хворіють на поліомієліт (гостре інфекційне захворювання вірусної етіології, яке вражає нервову систему людини, внаслідок чого виникають паралічі і м’язові атрофії), але не скорилися долі, знайшли в собі сили вижити, вистояти, стати щасливими й потрібними людям. А ще їх поєднує спільне захоплення – вишивання, яким вони прикрашають цей світ.
Піснею повертала себе до життя
Галина Міхновець захворіла у 5 років. Три роки була прикута до ліжка. До яких тільки лікарів не зверталися її батьки Параска та Григорій Гордієнки, але надії згасали – Галинка залишилася інвалідом з дитинства. Не дивлячись на це, дівчина на «відмінно» закінчила 9 класів, потім Прилуцьке педучилище, за направленням поїхала працювати вихователем в дитсадок у Криму, але вже через два місяці повернулася – тяжко захворіла мама. Працювала вихователем у дитсадку с. Загін, потім – аж до заслуженого відпочинку – в Парафіївському. Галина завжди займала активну життєву позицію, організовувала в клубі вечори, брала участь в драмгуртку, співала в сільському хорі і сольно, навіть займала призові місця на конкурсах.
– Я дуже любила своїх вихованців, заспокоювала їх піснею, – розповідає Галина Міхновець, – але розуміла, що я не така, як всі і дала собі слово, що ніколи нікого не покохаю, житиму заради чужих дітей, а своїх не матиму. Тому, познайомившись з Петром, боялася зустрічей з ним. А він у перший вечір знайомства запросив у кіно. І ось, 33 роки ми разом. Дякую Богу, долі, що Петро з’явився немов промінь сонця у моєму житті. Чуйний, доброзичливий, він ніколи й словом мене не образив, завжди підтримує й жаліє. Прийняла мене такою, як є, і його мама, вона ніколи не нагадувала про мою ваду, не сварилася. Я доглядала її до смерті. Вважаю, що не даремно прожила життя, бо маємо з чоловіком своє продовження: доньки Світлана та Олена закінчили університет, працюють. Підростають онуки Максимко та Даніїл.
Розмовляючи з Галиною Григорівною, я дивувалася її щирості, оптимізму, життєвій силі й мужності. А скільки ж страждань було на її віку… Через хворобу стали крихкими кістки, ламала стегна, п’ять разів – ноги.
– Лежу на витяжці і співаю. Піснею повертала себе до життя, – згадує Галина Григорівна.
Крім пісні, любила Галина вишивати. Красу й щедрість своєї душі клала на полотно в орнаменти, квіти, колоски, пташки, прикрашала світ різнобарв’ям ниток і своєї уяви. Готові вироби: рушники, серветки, сорочки дарувала рідним, друзям, хрещеникам.
Галина Григорівна, попри всі труднощі, які траплялися на її шляху, завжди прагнула бути сильною, жити повноцінно, дарувати людям добро й радість. І сьогодні ці зусилля повертаються до неї повагою й визнанням односельців, любов’ю й турботою рідних, які певною мірою компенсують втрачене здоров’я і дають надію. Життя триває…
"Яка Натка – така й хатка"
Наше знайомство весела, з почуттям гумору Наталія Микитуха почала з пісні «Милий, прийди, залікуй мої рани…». А я, потрапивши в її оселю, була зачарована розмаїттям вишитих серветок, рушників, подушок (їх аж 23!) та простирадл, які прикрашали кімнату. Розквітли на полотні візерунки із сонцем, калиною, метеликами, птахами й фантастичними квітами…
Народилася Наталія Максимівна в Петрушівці. Як не важко було – закінчила школу, курси крою та шиття, працювала від райпобуткомбінату швачкою вдома, а згодом – робила паперові вінки. Освоїла мистецтво вишивання, яке й стало її життям, її диханням.
Крім того, у Наталії Микитухи є й захоплення – малювання та кулінарія. Навіть зовні будинок у неї розписаний крилатими висловами. Допомогли втілити цю ідею місцевий художник Володимир Кравченко та її племінниця Ніна Редько, за ескізами господині. А скільки квітів у дворі… Цінує захоплення дружини і чоловік Микола Миколайович.
– Люблю усе красиве, квіти, порядок, чистоту, – говорить Наталія Микитуха. – І чоловік звик, щоб усе навколо сяяло. З Миколою познайомилися на автобусній зупинці у 1981 році та й досі разом. Він з Бахмацького району, працював тоді електриком, тягли електролінію в Парафіївці. Мою доньку Ларису усиновив з 9 років. Хоча в селищі різні балачки ходили, «добрі люди» йому казали, що аліменти платитиме на дитину, навіщо тобі та жінка. Миколо, а ну, скажи, що ти їм відповів тоді.
– А я сказав: мої ноги, а її голова, то й проживемо, – приєднався до розмови Микола Миколайович. – Я Наташу дуже кохаю. У неї золотий характер строга, але добра й людяна. А таких смачних пиріжків і борщу, як вона варить, я ніде не їв! Подільчива, як напече пиріжків – уся вулиця їсть. Дуже любить гостей, спілкування.
– Я й сьогодні не лінуюся щось спекти смачне, приготувати якесь нове блюдо, вичитую рецепти.
До своєї інвалідності жінка ставиться по-філософські і вважає, що, як і кожна інша людина, вона мусить нести призначений їй хрест. Пересуватися Наталії Максимівні самостійно складно, однак, вона не впадає у відчай, а стійко долає кожен метр. Знаходить порятунок у спілкуванні з людьми, книжкою. Мені запали в душу слова цієї мудрої жінки: «Треба вміти жити на світі».
Наталія Єпіфанович
Фото автора
|
