48-річний киянин Андрій Будник – людина незвичайної долі. Для нього тайга і романтика обернулася нелегкою долею і тяжкими випробуваннями. Чоловік пережив клінічну смерть і дивом вижив. Більше третини свого життя провів у візку. Переніс 24 операції, ампутацію ноги, але не зламався...
«За туманом і за запахом тайги»
Народився Андрій у сонячній Киргизії в родині військових. Мама Римма Степанівна – полковник, батько Володимир Миколайович – майор. Із Середньої Азії сім’я переїхала у Київ, де юнак закінчив річкове училище, вивчився на токаря. Після армії працював слюсарем на Київському воєнному заводі «Буревісник». Андрій від природи романтик. Стабільне, розмірене життя, в якому все розписано по годинах і передбачено всі наслідки, для нього прісне. Він жив сьогоденням, прагнув побачити світ і всього встигнути. Та вирушаючи на заробітки «за туманом і за запахом тайги» у Далекосхідний край і гадки не мав, що у 22 роки його життя круто зміниться.
– Травму отримав у 1989 році на річці Шилка, біля кордону з Китаєм. У Забайкаллі влаштувався золотошукачем в артіль «Тунгира», де працював мій старший брат Станіслав. У міжсезоння, коли на зиму закривалися копалини, робітників перекидали в тайгу валити ліс, – згадує той день Андрій. – Там працювала і наша бригада. А я всього кілька днів. Вальник помилився – порушив техніку безпеки. Одне підрізане дерево вчасно не завалилося, а потім від вітру впало на мене. Переламало хребет і обидві ноги.
За Андрієм лише через добу приїхали лікарі з найближчого містечка Могоча, що за 240 кілометрів від табору лісорубів. Гелікоптером доставили у Читу, де зробили три операції. Дев’ять місяців був прикутий до ліжка, навіть не сідав. Потім перевезли додому в Київ. Весь час його підтримували рідні й друзі.
Змиритися із сидячим способом життя не міг, поступово пробував ходити, хоча лікарі й забороняли. В Андрія був шанс стати на ноги, але в результаті невдалих спроб розвинулося складне інфекційне захворювання кісткового мозку – остеомієліт, почала гнисти п’ята. Далі – інвалідний візок, центри реабілітації.
– Особливо не страждаю, що я на візку, головне – я людина, – каже Андрій. – Багато інвалідів просто лінуються самостійно обслуговувати себе, покладаючи турботу на батьків. Я бачив шведа з найважчою травмою – переломом шиї, але він зубами одягав собі навіть шкарпетки. Треба вірити в себе.
Знайшов себе у спорті
Андрій не зламався… Свої мрії перетворював на дійсність. Захопився гонками на візку, був асом у більярді, баскетболі, легкій атлетиці. За свої спортивні досягнення має багато нагород. У 39 років зумів зайняти 96 перших місць з перегонів на візках у всеукраїнських змаганнях. До 2004 року – абсолютний чемпіон України з легкої атлетики. У різні роки брав участь у міжнародних марафонах у Японії, Мексиці, Німеччині, Білорусі. За словами Андрія, дійти до фінішу на повній дистанції 42185 метрів – було вже досягненням. У гонках «був не першим, але й не останнім».
2000 року познайомився із засновником і головним тренером спортивно-танцювального клубу «Березіль», хореографом Оленою Чиж. Вона часто бачила Андрія на параолімпійських змаганнях, помітивши його хороші фізичні якості, запропонувала навчитися танцювати. Ідею створити спеціальну групу, де займалися б люди прикуті до візка, Андрій виношував давно. Разом із Оленою продумали систему навчання для людей з обмеженими можливостями, започаткували реабілітаційно-відновлювальний напрямок танцю. Три роки Андрій навчав прикутих до візка 18 дівчат і юнаків. Його вихованка Ілона Слуговіна стала чотирикратною чемпіонкою світу та п’ятикратною – Європи.
Дух змагань неодноразово кликав чоловіка у дорогу. Адже спілкування – найпотужніша реабілітація. Разом із партнеркою Дар’єю Алфьоровою, Андрій брав участь у танцювальних чемпіонатах Польщі, Німеччини, Китаю, Японії, республіки Мальта. На чемпіонаті Європи в Голландії пара посіла п’яте місце, а на фестивалі в Санкт-Петербурзі 2002 року отримала гран-прі «Кращий із кращих». Андрій майстер спорту і перший киянин, який зважився опанувати непрості рухи вальсу, танго, ча-ча-ча.
На жаль, його хвороба прогресувала. Тринадцять років боротьби з недугою не дали результату – 2003 року ногу довелося ампутувати. Після цього роботу з українськими параолімпійцями Андрій закінчив.
Благодійник і громадський активіст
Діяльність Андрія Будника багатогранна, дивує і викликає захоплення. Він ніколи не робив зі своєї травми трагедії: працював, вчився, знаходив якусь справу, щоб не нудьгувати у чотирьох стінах. За три місяці у Стокгольмі освоїв шведську методику реабілітації інвалідів. Шведи навчали як жити у нових умовах – на візку. Їхня влада виділяла кошти на розвиток активної реабілітації в Європі. Після тримісячних курсів влаштувався інструктором у столичну лікарню, допомагав людям, які щойно перенесли травму. Через два з половиною роки його звільнили, бо не мав медичної освіти. Після цього у виші здобув спеціальність «фізична реабілітація». Працював у Конфедерації громадських організацій інвалідів провідним спеціалістом зі зв’язків з громадськими організаціями. Шостий рік очолює ГО інвалідів «Ірида» в Києві, працює по Інтернету заступником начальника відділу торгівлі «Епіцентру К» (мережа будівельних магазинів по Україні), а ще займається благодійністю.
Рідних в Андрія Будника не залишилося. Щоб зміцнити своє здоров’я, рік тому купив будинок у Томашівці, поблизу лісу, де чисте свіже повітря. Допомагає йому давній друг Станіслав, який теж переїхав зі столиці і живе неподалік в одній із сільських хат. Андрій розповів, що друзі знайшли йому житло десь в іншому селі. Та коли їхали дивитися будинок, заблукали і потрапили у Томашівку. Андрію місцевість сподобалася, тож і оселився тут. Та найбільша мрія цього мужнього чоловіка – подолати табу, що є у нашому суспільстві у ставленні до людей з обмеженими можливостями.
– Для української влади ми, інваліди, не потрібні, – говорить Андрій. – Можновладців цікавлять лише гроші. Дуже багато політики втручається в нашу організацію. Ось, кажуть, хочеш провести захід – проведеш. Тільки організуй нам зі своїх інвалідів стільки-то голосів на виборах. Про нас згадують тільки на День інваліда і до виборів. Фінансування не отримуємо ніякого. Співпрацюємо з Міжнародною благодійною організацією «Українська ліга благодійників», яка постачає одяг, взуття, меблі, оргтехніку. Медична фірма «Ербіс» видає безкоштовні ліки. По можливості, намагаємося допомагати людям. У Бакаївку передали продукти харчування та іграшки для малозабезпечених і багатодітних сімей. В Ічнянську райлікарню двічі привозили медичне приладдя (крапельниці, рукавички, маски, перев’язочні матеріали, медичні костюми, халати, памперси), в районну ветеранську організацію передали ходунки та стільчики. Нині працюємо над створенням у районі соціального пункту обміну речей, що надходять із Канади. Люди зможуть вибрати необхідні речі для себе, а взамін поділитися городиною.
Тож попри все Андрій Будник спромігся досягти більшого, ніж багато здорових людей. Бажання, віра у свої можливості, зусилля, тренування, витрати фізичної енергії лише загартовували його волю. Андрій знайшов у собі сили піднятися над болем, переосмислити своє життя, досягти недосяжного. Для нього цінність не суєтні і матеріальні блага, мета його життя набагато глибша і неосяжна.
Наталія ЄПІФАНОВИЧ
Фото автора
|
