А завтра була війна…
Прийшовши в наш дім, у наше дитинство, страшне слово «війна» застрягло в пам’яті і серцях назавжди. Коли до дверей наших домівок почав доноситися чад з далекої Європи, яка вже палала у полум’ї, нам, дітям війни, було важко зрозуміти, що насправді відбувається.
Згадуючи ті страшні роки, повертаюся у рідне село Шиловичі. Спомини кружляють у голові, немов розтривожені чайки над морем, спливають з глибини пам’яті. А вона й донині міцно тримає кожен воєнний рік, місяць, кожну деталь окупаційного життя рідного села.
…У другій половині дня хтось біжить вулицею і кричить: «Війна, війна! Всі йдіть до сільради!» Побігли і мої мати та батько, мене теж узяли із собою. Там було багато людей. З єдиного на все село гучномовця лунали слова виступу Молотова. Він говорив про те, що на нашу землю без оголошення війни напала Німеччина, що земля палає у вогні ворога і ми повинні її захистити.
Довго люди не залишали майданчик біля сільради. На той час наше село було багатолюдним. Чоловіки скручували цигарки і нервово курили, про щось розмовляючи між собою. І раптом з того боку, де зібралися жінки, почувся крик: «О, Господи милосердний, за що така кара на наші голови?! Ти вже не повернеш мого чоловіка, то помилуй хоч мого синочка!» Цей крик-молитва, неначе громом ударив, пронизав серця односельців, і, здавалось, полинув високо в небо, до храму справедливості і добра. У цієї ще не старої жінки на війні з фінами загинув чоловік, а син ось-ось мав стати солдатом.
Приголомшені жінки пригорнулися до чоловіків і хутенько пішли зі своїми завтрашніми солдатами додому: ще багато треба було зробити справ на сьогодні, а може, й на все життя.
Тривога зростала. Уже із села на фронт забрали багатьох чоловіків. У небі все частіше з’являлись наші винищувачі. Вечорами було чутно, як натужно гули важкі бомбардувальники, що летіли на захід у напрямку фронту зі смертельним вантажем на ворожі голови. Усе частіше чувся жіночий плач у селі. Ось гірко плаче сусідка Улита Шило, проводжаючи свого сина на війну. Через деякий час услід за старшим братом підуть ще три сини. Що на них чекає?
Надійшла година розлуки і в нашу хату. Тату, як і решті чоловіків, котрі залишились у селі, через три дні належало бути в Ічні на збірному пункті. Три доби промайнули, як одна мить. На сільському майдані цей ранок переповнював плач матерів і дітей.
Село обезлюдніло, притихло. А нескінченні колони машин все йшли і йшли на захід, на зустріч з клятим ворогом. Та життя не завмерло, продовжувалися жнива, щоправда, не тими темпами. Онуків замінили діди, спроможні ще тримати косу в руках. Жінки озброїлися серпами. Молотили і вдень, і вночі. Не жіноча це робота, але хліб потрібно було зібрати, щоб годувати дітей.
Сонце вже скочувалось до горизонту. Стомлені жінки зібралися їхати додому. Котрась гукнула моїй мамі: «Надеждо, дивись, Грицько з машини махнув тобі пілоткою». Але машина не зупинилась. Усю дорогу додому мама плакала. Її заспокоїла бабуся, переконуючи, що то не Грицько був. Прийшов із Припутнів дідусь Дмитро. Після розкуркулення, відбувши трирічне заслання, він жив окремо, у старшої дочки. Запевнив маму, що він нам замінить тата, у всьому буде допомагати. Гарно було з ним, та восени 42-го року він помер, так і не дочекавшись з війни своїх синів.
З фронту приходили тривожні вісті. Від батька – жодного листа. З колгоспу кудись перегнали скот. Молоді жінки та дорослі дівчата десь під Бахмачем копали окопи. Німецькі літаки скидали листівки із закликом до червоноармійців приєднуватися до їхнього війська. На полях і пасовищах з’явилось багато бродячої худоби, особливо коней. Ми, діти, ловили їх і їздили верхи, уявляючи себе чапаєвцями.
Ночами вже було чути розриви бомб під Ніжином. Нічну темряву розрізали промені прожекторів, що вишукували ворожі літаки. Фронт наближався з кожним днем. Усі тривожно чекали на страшні переміни.
Через кілька днів на вулицях села з’явилися змучені, стомлені люди, які йшли невеликими групами і поодинці, з гвинтівками і без них. Казали, що це оточенці. Вони йшли і, мабуть, самі не знали куди і що з ними буде.
«Може, і наш тато повернеться,» – говорили ми між собою з сестричкою Валею. Але ніхто з сільських чоловіків, що повернулися, нічого про нього не знав.
У другій декаді вересня 1941 року німці вже міцно стояли на Ічнянській землі. Життя не давало сидіти склавши руки. Кожен день змушував важко і багато працювати. Майже три роки «гітлерівська машина смерті» робила свою криваву справу на моїй рідній батьківщині. У вересні 1943 року наша армія звільнила Ічнянщину. Зітхнули з полегшенням, але війна тривала.
…Вкотре зазеленіло жито на городі, а від тата нічого не було чути. Нарешті листоноша принесла нам листа, в якому батько писав, що лежить у шпиталі в Оренбурзі. Незабаром після тяжкого поранення він повернувся додому.
Нелегко нам було у ті воєнні роки: мама хворіла, скалічений тато важку роботу виконувати не міг. Ми з сестрою робили все, щоб не вмерти з голоду.
У селі то в одній, то в іншій хаті чулися голосіння. Більше 160 чоловіків не повернулися в рідні домівки. Ті, хто вижив, майже всі були зрешечені кулями та осколками. Дитяча пам’ять назавжди закарбувала обличчя декого з них.
Одночасно з моїм батьком у перші дні війни на фронт пішли і четверо батькових братів. Старший Юхим загинув під Москвою. Молодший Микола переніс багато поранень, 33-річним помер уже вдома. Недовго жили і брати Іван та Филон, котрі пройшли всю Європу і повернулися додому теж зранені. Батько мій прожив більше 80 років. Останні два – був прикутий до ліжка, бо ліва нога поранена, а права – ампутована через гангрену.
Майже всі, хто повернувся додому, незважаючи на рани, посильно допомагали колгоспу. Наприклад, Василь Пабат із простреленими ногами, на милицях працював на обмолоті жита, керуючи локомобілем та молотаркою. Особливо важко у війну було сиротам. Серед них – Микола Даценко. Його батько, Іван Гнатович загинув у Білорусії. Мати не пережила горя, тяжко захворіла йпомерла. Сиротами залишилися він та його два брати Іван і Василь. Через деякий час їх забрала до себе бабця Федосія. Ці діти були прикладом для багатьох, добре навчалися і достойно пройшли кожен свій життєвий шлях.
Василь помер у 1947 році. Іван поїхав на будівництво БАМу, потім працював на великих будівництвах у різних куточках колишнього СРСР. Живе в Твері. Миколу після закінчення Новосибірського сільськогосподарського інституту залишали працювати на кафедрі, але йому хотілося бути ближче до землі. Коли померла бабця Федосія, він приїхав у Шиловичі, щоб поховати її та й залишився тут. Працював в управлінні сільського господарства, головним агрономом у Крупичполі, Припутнях, головою Бурімської сільської ради. Зараз живе у Шиловичах.
Сім сиріт залишилися і в сім’ї наших сусідів Федоренків. Батько Павло загинув не відомо де, а мати Марія померла. Через кілька місяців через хворобу померла й донька Віра. Наприкінці сорок третього року в цю дитячу сім’ю прийшов лист незрозумілою мовою. Ні в селі, ні в Ічні не знайшлося людини, яка могла б його прочитати. Так смерть батька і залишилася таємницею для його дітей. Після війни вони розлетілися по всій Україні, лише Ольга залишилася в Ічні, а нині мешкає в Ступаківці.
Пам’ять повертає на півстоліття назад у сусідню сім’ю Шила. Це прізвище у моєму селі поширене. Згадую її носіїв, братів Олексія та Івана. Не дочекалась їх мати Улита, про яку я вже згадував. З чотирьох синів до рідної хати повернулися лише два: Андрій та Петро. Проте Андрій не зміг подолати хворобу і незабаром помер, залишивши молоду дружину. А Петро працював у колгоспі, головою Шиловицької сільської ради.
Довго очікувала і баба Горпина, ятрівка Улити, своїх синів Івана та Павла. До самої смерті не висохли її гіркі сльози. Не знала вона, як у тяжких муках помирав син Іван у Ріпках під Черніговом. Осколками снарядів та бомб йому відірвало обидві ноги і руку. Просив друзів, щоб пристрелили його, позбавили пекельних мук, але в жодного не піднялася рука. Мати померла від хвороби, все чекаючи свого синочка.
Забрала невмолима війна життя і двох братів Палубів – Григорія та Миколи, трьох братів Кузубів – Андрія, Лаврентія та Пантелеймона. Одночасно з Пантелеймоном поліг його син Григорій.
Прізвища, прізвища… За ними – скалічені долі, страждання і горе. А скільки таких по всій Україні?!
А яких героїв дала Шиловицька земля, зокрема, й Героя Радянського Союзу людину-легенду Василя Гавриловича Петренка, багато фронтовиків нагороджено високими державними нагородами. Ми пишаємося ними.
На жаль, Шиловичі, як і багато інших сіл, вимирає. З восьмисот жителів села на сьогодні залишилося тридцять два. У селі немає жодної дитини, вже немає й жодного учасника бойових дій. Але всі, хто залишився, внуки та правнуки, які приїжджають сюди на Проводи, на День Перемоги, обов’язково несуть вінки та квіти до пам’ятника загиблим воїнам, що знаходиться у центрі села, бо свято бережуть пам’ять про них.
Анатолій Педора
|