Формула життя Михайла Юрченка: «Закінчив війну, оженився і дожидаю смерті»
Переглядаючи списки інвалідів Великої Вітчизняної війни І групи, в першу чергу звертала увагу на дати народження. Най-най-найстаршим серед них, ста восьми, виявився Михайло Григорович Юрченко з с. Максимівки. Він народився 4 липня 1916 року! Так би мовити, дореволюційний. Але при цьому зберіг і пам'ять, і відповідне віку здоров’я. Принаймні, зустрів нас під двором і проводжати виходив.
Чотири війни на віку
Призвали Михайла Юрченка до армії в 1938 році, коли у світі було вже неспокійно. І нині 97-річний ветеран спогади про воєнні дороги починає так:
– Я брав участь у чотирьох війнах: фінській 1939 – 1940 років, військових операціях в Польщі, в Румунії, яка схилилася до співробітництва з Німеччиною, і Великій Вітчизняній. У Кам’янці-Подільському будували дзоти, райони укріплення. Це завершили, пішли на Польщу. Через два місяці рушили на Фінляндію, де довелося відчути ще й 55-градусний мороз. Після Фінляндії нас повезли в Грузію, в гори. Раптом – назад, на Румунію. Крупних бойових дій не вели, але скрізь побували. Після демобілізації закінчив курси шоферів. Якраз тоді почалася найстрашніша війна. Я пройшов її з початку й до кінця. Пройшов Брянськ, до Москви, все з боями.
«Розбили німця під Сталінградом»
Рядовий Михайло Юрченко воював у артилерії до повного розгрому німців під Сталінградом, за що нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда».
– Пам’ятаю, як до села Ярзовки по снаряди їздив. У мене був автомобіль ЗІЗ-12, на якому підвозив пушку і ящики зі снарядами. Зовсім близько, метрів за 500, німці біжать до мене. Завів машину – і ходу. Їду, а по мені стріляють! Один снаряд – недоліт, другий – упав правіше. Страшне було! Розвантажився на іншій стороні Сталінграда – і назад. А місто вже розбите, доріг немає. День стояв на переправі. Двічі переправляв людей через Волгу катером. Перевозив поранених у м. Волжськ. Думав у частину їхати, аж стріляють по мені. Лейтенант мене залишив, і я ще вдруге возив снаряди. Німців полонених бачив на Волзі, конвоювали їх, казали, тисяч триста. На іншому березі Волги була залізниця. Видно – від Астрахані до Саратова. Наш солдат верхи їде, а вони колонами по 5-6 у шерензі йдуть, у ковдри повкутувані. У Волжську ті ковдри з них баби постягали.
Війна – не тітка
– Німець тікає, а ми за ним! Ще й речовий мішок несеш і гвинтівку. А якщо ПТР – по два чоловіки на протитанкову рушницю, бо довга і важка, – пригадує Михайло Григорович фронтові будні. – Годували нас двічі на день і тільки потемному, рано-вранці або пізно ввечері. Бувала солодка й жирна рисова каша, а інколи по два-три дні зовсім нічого не їли. А їли як? Десь наварять. Доки довезуть – воно вже холодне, і хліб на кістку замерз.
Яке там купання! Десь милися в бані один раз. Не пригадую, чи перевдягалися взагалі. Наче перевдягалися в сорок третьому. Ночували по чагарниках, соснові лапи на землю слали, ними ж і вкривалися. І не болів ніколи. А додому прийшов, став хиріти.
Про кулі, Марфушу й Марію…
Після Сталінграда солдат потрапив у піхоту, із 43-го року – й до кінця війни. Скільки разів стояв під кулями! Форсували Дніпро, наступали вночі, пробиралися лозами. Раз лежав у рівчаку, був у пілотці, по голові пройшла куля. Місяць пролежав у госпіталі. Вдруге поранили в Кривому Розі, в руку і правий бік. Потрапив у госпіталь на чотири місяці.
– Про своє поранення написав додому, і батько приїжджав у Черкаси провідувати мене. Ціла «библія»! Опісля забрали мене на установку для освітлення прожекторами ворожих літаків. Заводиш машину, зісподу – динамо. Натискаєш важіль, даєш обороти. Дівчата направляють прожектори на самольоти.
Згадавши про дівчат, фронтовик усміхнувся:
– Була в мене «ухажорка». В черкаському госпіталі я познайомився з медсестрою-полтавчанкою Марфушею. Дружили, гуляли, але наша любов закінчилася, бо мене виписали. Я поїхав на Німеччину, а вона з госпіталем – у Венгрію. Марфуша написала листа, я відповів. І на цьому наші дороги розійшлися. А дома в Максимівці знайшлася Марія Яківна Подосок. Одружилися ми по закінченні війни, взимку 1945 року, і через рік у нас народився старший син Микола.
Нагороди – у вузлику
Михайло Юрченко пройшов війну від першого й до останнього дня, вдома не був більше семи років. Як на мою думку, він справжній герой, і ветеран зі мною погоджується, але додає, що нагороди дають не тільки тим, хто воює.
– Я шофер, стрілок, рядовий війни, яка для мене закінчилася на Одері. Німецькі дівчата боялися, що прийдуть більшовики з рогами. А ми нормальні хлопці. І німці не зовсім такі, як про них говорять. А що війною на нас пішли – так люди ж не винні, то Гітлер затіяв. Ну, ми їм під Сталінградом показали, де раки зимують! Георгій Жуков – дуже талановитий полководець. Де він з’являвся, там і перемога була. Його книжку «Воспоминания и размышления» я перечитав «до нуля».
Маю орден Вітчизняної війни, «За мужність», медаль «За відвагу»… А ювілейних – штук двадцять. Якби всі начепив, повні груди були б. Якби в місті жив – носив би, а в селі, мабуть, сміятися будуть: дурник цяцьок навішав! Як поскладав, так у платочку й лежать. На День Перемоги щороку привозять з району подарунки. Провідують тільки 9 Травня. А треба б – щомісяця комусь прийти спитати: як ваше здоров’я?
Секрет довголіття від Юрченків
Дуже важке життя прожив Михайло Григорович, зазнав холоду й голоду.
– Повернувся з війни, пішов працювати шофером у колгосп. І до цих пір живу, вже 98-й рік. Прошу в Бога смерті, бо нема здоров’я, спина болить. Років дев’ять тому пішла Марія козу доїти, а я вийшов кухню замкнути. Тільки брик – і лежу на правому боці, кістка тріснула. З місяць лікувався у Гарчинського і з тих пір пересуваюся за допомогою ходуль. Син власноручно двоє зварив: легші – щоб по хаті ходити, більші – по надвір’ю.
Молодший, Андрій, вийшов на пенсію і переїхав із Києва в Максимівку, щоб доглядати батька. А заодно й на рідному подвір’ї лад тримати. Це йому добре вдається, навіть троянди посадив і доглядає. Торік газ до оселі провели. За його словами, батько ніколи нічим не зловживав, усе робив помірно, тому й дожив до такого поважного віку. Сам довгожитель погоджується:
– Давно не курю. А роки таки беруть своє, почав забувати – пам'ять підводить.
І тут же згадує міста, які сім десятиліть тому звільняли з боями: Бєлгород, Харків. І все життя уклав у чітку формулу: закінчив війну, оженився і дожидаю смерті. Уже сім років без дружини.
Наталія Черненко
Фото автора
|
