Ходить весела Коляда
За давньою традицію, на Різдво українці ходять колядувати. Вони розносять у кожну оселю благу вість про народження Сина Божого – Ісуса Христа.
Колядки – це наше багатство, дорогоцінна пам'ять поколінь, яка відображає народне пісенне мистецтво. У кожному куточку України колядують по-різному. У святкових віншуваннях на повну силу буяє народна фантазія, видається бажане за дійсне, яскравіє казковий світ, де навіть звичайні побутові речі світяться золотом і сріблом, де панують добро і злагода, де всі заможні й веселі.
Бажанням возвеличити господаря викликане порівняння його з «королем», «царем», «боярином», «паном», тому й співають, вихваляючи його хазяйство:
Нема такого коня і в самого короля,
нема такого меча і в самого панича.
Слухаючи пісню, навіть убогий селянин бачив себе статечним господарем, труди якого увінчані достатком. Дружина хазяїна теж ставала на мить уявною власницею «лисячої шуби», «шовкового пояса», «чобітківа за два червінці». Величальні пісні славили її розум, доброзичливість, домовитість.
Раніше діти і дорослі колядували окремо. Менші колядники починали обходити хати з колядою вже від Свят-вечора, а старші – тільки з наступного дня. Колядували парубочі ватаги, ходячи по дворах із саморобною зіркою, а дівочі – з ліхтарем, що нагадував місяць. Гурти колядників супроводили перевдягнені «Маланка», «коза», «ведмідь», «циган», «солдат». Якщо їх запрошували до хати, вони розігрували сценки з народної вистави, яка мала напророкувати добробут у господарстві:
Де коза ходить, там жито родить,
де коза ногою, там жито копою,
де коза рогом, там жито стогом.
Цього року колядники теж заходитимуть у кожну оселю, вітаючи господарів зі святом. І яким невимовним щастям наповнюються наші серця в той час, коли ми бачимо, що молоде покоління росте і виховується з Божим словом, а з їхніх вуст лунають різдвяні пісні.
Підготувала Наталія Черненко
|