Дорога до рідного дому
«Моїй мамі виповнилося б 70 років… На жаль, вона покинула земне життя.Вона була постійною читачкою районної газети, на сторінках якої колись публікували і її фото. Нині я живу за межами України. Звертаюсь із проханням опублікувати мій нарис і вірш «Зозулине серце» для всіх дітей, чиї батьки ще живі». Так розпочала свого листа до редакції Лідія Сидоренко, уродженка с. Городня, яка нині мешкає в Москві. А далі розповідь людини зі щирою українською душею, яку ні відстані від рідної землі, ні інше оточення, ні життєві перипетії змінити не можуть. Такі ми є – українці. Зі своїм менталітетом і чутливими, люблячими й натхненними серцями.
Моїй дорогенькій матусі Сидоренко Софіі Якимівні присвячується
... Рівненька дорога тягнеться до села, яке потопає в зелені. Понад шляхом колосяться золотисті поля. Серед налитого колосом жита визирають голубі волошки, немовби кусочок неба віддзеркалюється в полі.
Птахи виспівують свої пісні, наче змагаючись, чия пісня краща. Які слова цих пісень? Може як у ластівки, що тонесенько виводить колискових своїм пташенятам.
А он там, високо в небі, жайворонок співає про безмежні поля і сонечко, яке він щодня зустрічає. І кому, як не жайворонку, знати все про вічну красу землі.
А ось синичка-невеличка, яка покинула сільську оселю й полетіла в ліс, де кожне деревце їй знайоме і любе. І горобчик зліз на стовпчик і дожидається, коли ж достигне хліб чи соняшник біля людських осель, щоб поживитися вдосталь.
Завжди на когось розсерджений ворон тяжко ступає по свіжоскошеній траві і своїм «Кар-Кар-Кар» лякає всіх навколо. Навіть сорока, яка щойно підлетіла до нього, щоб поділитись останніми новинами, не викликала у ворона привітності. Така в нього вдача...
Мабуть, і в кожної людини на землі своє життя, своя доля. Кожен в’є своє гніздечко. Хтось, як горобчик під стріхою, щоб легше прожити, а хтось, як та ластівка зі своїми пташенятами, летить у далекий вирій, щоб знову і знову повертатися до рідної землі й гніздечка.
... Ось уже видніється березова галявина, а там далі – ліс. Дерева помужніли, а деякі навпаки, дивляться чорним голим гіллям. Роки... Кого вони красять ? Одного роблять мудрішим, іншого заможнішим, а в когось безпощадний час забирає найдорожчих на світі людей... Змінюється навколишнє життя, змінюється зовнішність людини, лише душа палахкотить тим юнацьким полум’ям, коли все було легко і попереду стелився такий довгий і незнаний життєвий шлях.
Скільки разів пройдено цією дорогою до рідної оселі, до того наймилішого місця на землі, де ще й досі гарячий від спеки пісок зберігає тепло моїх малюсіньких ніжечок, які так невпевнено робили перші кроки до найріднішої, найближчої людини на Землі – до своєї матусі.
Десь ген-ген за тими деревами щовечора ховалося сонечко, а за тими безкрайніми полями небо сходилося з землею, і я навперегін із вітром бігла до мами. Сідала на високому пагорбку між пахучими квітами і була нескінченно щаслива, бо поруч була моя матуся.
Матінко рідна, як давно це було! І коли хтось запитав, які квіти я люблю понад усе, я не вагаючись відповіла – польові. Ті квіти, які я так бережно несла через галявину, а інколи й через калюжі після дощу. Несла для своєї рідненької.
Промайнули роки. Тепер я знаю, що сонечко не ховається за лісом, і що земля там вдалечині не сходиться з небом. Я така стала вчена! Але те, що ті хвилини були найщасливіші, найяскравіші і незабутні в моєму житті, з цим ніяка наука не може сперечатися.
Не сердься на мене, рідненька, що тобі було нелегко зі мною, і що тобі треба було працювати, а твої очі раз по раз дивилися туди, де ледь-ледь виглядало з розкішних ромашок твоє пташенятко. Ти хвилювалась за мене все життя. А я була тоді твоїм реп’яшком. І моя дитяча свідомість не могла збагнути, чому ж моя мама знову не зі мною. Я з дитинства не люблю годинників. Той годинник викрадав у мене маму. Коли стрілки доганяли одна одну, мама щодня поспішала на роботу. Мені здавалося, вона не хоче бути коло мене, а мені так не вистачало її.
А, може, вже в ті дитячі роки щось нашіптувало мені про мою долю, про мої далекі шляхи, усіяні і радістю, і негараздами. Мабуть, уже тоді я знала, що найкоротший шлях буде завжди до рідного дому.
Але чому ж сьогодні ця дорога стала такою довгою і чужою? Адже й сонечко за ці роки зовсім не змінилося, припікає навіть ще сильніше, і вітерець дарує прохолоду, а достигле жито шепоче:
– Додому! Додому!
Але так важко дається кожен крок, так боляче відлунює він у серці. Ось уже видніються білесенькі хати, які потопають у зелені. Ось тут колись був вітряк, а тепер і сліду від нього не залишилось. Він був як талісман села, символ добробуту. Не чути гуркоту тракторів, не долинає з поля пісня ланкових, мовчить село...
Старі верби низько нахилили сиві голови до води. Ставок густо заріс очеретом. Стежка поросла сердитою крапивою, яка кусає за руки, ніби не пускає мене додому. Ось і те місце на землі, куди линеш подумки, де б ти не був. Назавжди збереглися у пам’яті запахи свіжих сіна, хліба, молока, дотик холодної вранішньої роси і розлоге півняче «ку-ку-рі-ку». І ніде на світі немає такого зоряного небесного килима, як над батьківською хатою. А сонце встає зовсім поряд, і місяць світить так, хоч голки збирай!
Та не світяться більше віконця отчого дому, не видніється знайома й рідна постать матері біля хвіртки, яка долонею біля чола прикриває очі від сонця, виглядаючи з дороги свою дитину... Лише сумно шелестить тополя, ніби хоче повідати те, що відомо тільки їй про нудьгу й журу самотності…
Ніби дякуючи за твою, мамо, турботу пишним білим, як молоко, цвітом зацвів доглянутий твоїми руками сад. Сіла біля хати наша ластівочка. Вона ж так довго летіла до твоєї оселі. Здивована і сумна кожного вечора сідає пташка на дроті й піснею хоче повідати тобі про ті далекі країни, і як повернулась до звитого нею гніздечка. Ти, рідненька, вміла слухати пташиний спів, наче тобі була відома їхня мова. Ти навчила мене любити життя, навколишній світ, радіти першим квітам, щебетанню пташок, вранішньому сонечку, залишившись в моєму серці теплим його промінчиком, яке довіку зігріватиме мене.
Лідія Сидоренко
ЗОЗУЛИНЕ СЕРЦЕ
Вже відцвітає мамина вишня,
Цвіту нема вороття.
Я до зозулі сивої вийшла
Мамі просити життя.
«Дай їй, зозуле, років і сили,
Хай поживе на землі».
Відповідь: «Ку-ку, ви вкоротили
Вік як були малі».
Я до зозулі: «Що ж нам робити,
Щоб мама довше жила?»
Прокукувала: «Серце змінити,
Ось і усенькі діла.
Їй би зозулине серце гаряче,
Й буде ще жити - та жить,
Бо у зозулі серце не плаче
І за дітей не болить».
«Згодна!» - зраділа і запитала
В матері думку її.
Мама у відповідь тихо спитала:
«Як там дівчатка твої?»
Я їй вічне життя пророчу,
Довгих бажаю літ.
Мама у відповідь: «Ти їсти хочеш?
Я підігрію обід».
Снігом покрилась мамина вишня,
Бо за порогом - зима.
Я до зозулі сивої вийшла,
Та вже зозулі нема...
Галина Лиса
|