Спогади тривожать душу
Кожна людина зберігає в пам’яті той момент свого життя, який став другим днем народження, переломом у подальшій долі. Правду кажуть у народі: що не камінь – то історія, що не людина – то доля. І в кожного вона особлива.
Я хочу розповісти про односельчанку Ганну Федорівну Ситу. Вірніше, це вона мені розповіла про своє життя, а я відтворюю сказане нею, бо вражена сповіддю бабусі до глибини душі.
– У 1943-у році я та шість моїх односельців були вивезені з Ольшани на роботу до Німеччини. Везли два тижні. У вагоні душно: ні води, ні вільного місця. Спасибі, дівчатам, що ділилися шматком хліба, тож не померла з голоду. Привезли в якусь кошару, огороджену дротом. І пробули ми там цілу ніч під дощем, а вранці прийшов покупець.
Потрапила я на роботу на фабрику. Жили з іншими дівчатами в бараках табору. Спали на холодній цементній підлозі, тому деякі померли від туберкульозу. Дисципліна була дуже строга. Перевіряли щовечора. Німці слідкували, щоб ніхто не втік. Ми зі страхом слухали гавкіт злих вівчарок, котрі могли розірвати людину, якби їх відпустили.
[c]
Працювали по 12-14 годин. Харчування було дуже погане: давали брукву, чимось заварену. Від неї постійно нудило. У середу і суботу їли по чотири картоплини, а раз на тиждень – по маленькому шматочку хліба.
Мені згадується один випадок, коли пара італійців – чоловік і жінка – украли годинник у німця-охоронника. Як вони вже це зробили – я не знаю, але у крадіжці запідозрили наших українських хлопців. Їх побили так, що вони не могли навіть лежати. Хлопці клялися, що вони не крали годинника, але їм не вірили. А через деякий час, коли вже німці дізналися, хто є справжніми крадіями, вони повісили ту пару італійців на площі міста й не давали до них нікому наблизитися. Так висіли майже тиждень, щоб іншим була «наука» не красти.
Пам’ятаю, що з нами в бараці жила молода дівчина – єврейка. Вона приховувала свою національність. Але німці якимсь чином довідалися про це. Мабуть, хтось видав її, і через деякий час її не стало.
… Мій поважний вік дає про себе знати. Буває йду щось взяти, а прийшла – забула. А спогади про пережиті події в Німеччині за часів Другої світової війни, ніколи не згасають.. Я це пам’ятатиму до самої смерті, – з невимовним смутком у голосі завершила розповідь Ганна Федорівна.
Записала Наталія Пічкуренко, учениця 8 класу Вільшанської ЗОШ І-ІІІ ст.
|