Тричі зозуля кувала…
або Роксолана. ІІІ сезон
Звістка про те, що в пологовому будинку мама відмовляється від новонародженої дитини, вразила всіх. Як? Чому? Хто? Звідки? І в повний ступор завело уточнення: від третьої дитини...
Зозулині сльози…
Гарним і незвичним іменем назвав Василь Устименко з с. Мартинівки свою доньку – Роксолана. Зараз їй 22 роки, і життя в неї не таке розкішне, як ім’я.
– Після закінчення Мартинівської дев’ятирічки я ніде не вчилася і в шістнадцять років вийшла заміж за Миколу Михальчича, – розповідає про своє життя молода жінка. – Він приїхав у село із Закарпаття дванадцять років тому. Його батьки ще раніше пололи тут буряки і залишилися в Мартинівці. Весілля у нас не було, зійшлися та й живемо. Роботи немає ні в чоловіка, ні в мене. Ходимо по заробітках. Навесні копаємо людям грядки, садимо картоплю, сапуємо. Восени вибираємо картоплю, чистимо буряки. За все одна ціна – 13 гривень за годину. Пасемо череду, платять 120 гривень за день.
Батько покинув цей світ дев’ять років тому, а мама – чотири. Як сирота, щомісячно одержую мінімальну пенсію (до 23 років), але на руки віддають лише 500 гривень. Решту утримують на аліменти двом дітям. Мирослав народився 9 листопада чотири роки тому, Станіславу 10 грудня буде три роки.
Мене вразило, що жінка до грама пам’ятає вагу кожного з трьох новонароджених: 3200 г, 2410 г, 2480 г.
На чоловіка Роксолана не ображається, каже, що він її жалів, допомагав, вагітною не дозволяв важкого носити. Приїжджав провідувати, передачу привозив. Апельсини віддала дівчатам, бо годує дитину, а банани та яблука їла.
– Алінка народилася 18 жовтня. Це вже третя наша дитина. Я віддаю її в Дім малятка тимчасово, щоб дома закінчити ремонт, а тоді заберемо дитину додому. Хлопчиків забрати вже не зможу, бо позбавлена материнських прав. Перший син прожив зі мною рік. Але побутові умови не відповідали вимогам – було холодно. Коли народила другу дитину, потрапила до лікарні. Син до місяця залишався в пологовому будинку, а потім його перевезли до Прилук. Але дівчинки не віддам! Коляска, ліжечко і дитячий одяг є. Свекруха із задоволенням допомагала б, але вона інвалід, у неї хворі ноги, по заробітках не може ходити. На життя свекор заробляє, купує продукти до хати, чим може, допомагає нам. Казали з соціальної служби, що нам треба зробити ремонт: позамазувати щілини, щоб не гуляли протяги, побілити стіни. І дров напиляти. Дров у нас вистачає, тільки нічим попиляти. Одну грушу спиляли, то всю зиму топили, і ще одну треба звалити. І торфу на зиму вистачить. Першого листопада малу вивозитимуть у Прилуки, а я поїду додому та займусь усім цим. Всі мої подруги повиїжджали з села, але є люди, які мені допоможуть. Надія і Микола Киряхно щороку помагають білити хату. Вони зверху, а я знизу. Піч у хаті є, та я її не топлю. Груба обігріває кухню, залу і спальню. У дворі є літня кухня, сарай на троє дверей, погріб, колодязь. Обробляємо 22 сотки городу. Картопля цього року не вродила, зате цибулі й помідорів було! Насолили, намаринували… Ось одержу пенсію 8 листопада, поїду в Прилуки провідати Алінку в Будинку маляти. А тоді піду до сільського голови, подзвоню в соціальну службу, щоб дали згоду забрати дитину. Скажи ж, Алінко, дома буде краще! – примовляє до малої мама. – Я й від тих не відмовлялася б. Народжувати дітей не боюсь, а віддавати їх – наче хто серце з грудей вириває. Якби були живі батьки… Іконку з собою ношу, надіюсь на краще, щоб усе було благополучно. В селі є церква, то куплю необхідне і похрещу Алінку.
Розповідаючи, Роксолана час від часу витирала сльози, пригортала до себе крихітну донечку і викликала у мене співчуття.
Роксолана. Життя – не кіно…
Першими повернули мене до реальності медичні працівники районної лікарні, обурені тим, що дитина ще в Ічні, а горе-мама вже рветься додому. Впевнені, що вона не зробить ремонту й не забере доньку з Прилук. І переконані, що Роксолана ще народжуватиме. З цього приводу вели мову з породіллею щодо запобігання вагітності. Жінка вважає, що аборт – тяжкий гріх. Виходить, віддати рідну кровинку в дитбудинок – не гріх? Якщо немає умов для виховання дітей, може, не варто їх народжувати?
Працівники районних та обласних соціальних служб знають Роксолану Устименко чотири роки і зробили для неї чи не найбільше з усіх, хто потребував державної допомоги. Поки мама з першим сином перебувала в Чернігівському обласному соціальному центрі «Батьки й дитина разом», їм у селі підшукали й придбали придатний будинок. Здавалося б, негаразди лишилися позаду. В районній газеті тоді так і написали: «Щаслива сім'я розпочала нове життя в новому будинку». Якби ж то! Минуло всього чотири роки, а той хлопчик, за ним – другий, тепер – ще й дівчинка, опинилися в Прилуцькому будинку маляти, бо хата з чистенької та біленької перетворилася на непридатну для проживання дітей. Для цієї сім’ї зроблено все можливе, дохід у них був більшим, ніж у працюючих, але споживацька мотивація до життя знищила результат праці багатьох людей. Так, у складні життєві обставини може потрапити кожен, але виходять із них по-різному. А в сім’ях, подібних до Устименків, установка – отримати гроші за народження дитини і витратити їх для задоволення своїх потреб. Часто-густо це означає – пропити. Хто винен, що двоє молодих і здорових людей не можуть забезпечити нормальних побутових умов?
Характеристика Роксолани від односельців різко негативна. Всі в один голос заявляють: не вірте жодному її слову! Уміє підлизатися, в потрібну мить легко заплаче. Нічиїх порад не слухає, дивиться в очі і бреше. Які там помідори й цибуля! Яка там консервація! Там і порожніх банок немає. Ще для першої дитини соціальні служби навезли стільки всього, що люди дивувалися, але жінка не пере того одягу. Брудне викидає, бо чистого достатньо. Дітей народжують, думаючи тільки про гроші. «Гарного сказати немає чого. П’ють – та і все».
Наступного після нашої розмови дня Роксолана втекла з лікарні. Залишила в дитячому відділенні семиденну донечку й записку про те, що їде додому нібито вибирати картоплю. Чужі люди привчатимуть Алінку до молочних сумішей замість материнського молока. Чужі руки купатимуть і перевдягатимуть крихітку. Мама викопає картоплю, побілить хату і забере дитину?
– Кому ти віриш? – кажуть реалісти. – Хіба що на старості шукатиме дітей, щоб доглянули немічну. А може, це вони шукатимуть біологічну матір, щоб запитати, чому вона їх покинула?
– Я вас не кидала і не хотіла віддавати. Вас забрали, – скаже Роксолана, вкотре перекресливши добро, зроблене їй та її дітям десятками людей.
Дитину в матері не забирають відразу й назавжди. Півроку дитя перебуває в Будинку маляти. Якщо мати за цей час відвідуватиме дитину, цікавитиметься її здоров’ям, наведе лад у своїй домівці, то зможе повернути маля додому. Теоретично могла б, але практично такі випадки рідкісні. Обидва Роксоланині синочки вже усиновлені. Яка доля чекає Алінку?
Наталія Черненко
|
