Вулична школа в Ічні
(із життєпису родини Писаренків)
Ніхто вже не скаже, не підтвердить, коли саме козак Іван Острогляд поселився на шляху, що веде з Ічні на Монастирище. Та й достеменно невідомо, чи був він справді козаком, чи так тільки говорили. Але що був він вільною людиною, сумніватись не доводиться. Бо ж сусіди його по другому боці дороги, кріпаки пана Саханського, одержали при виході з кріпацтва по півдесятини грунтової землі, за викуп звичайно. Він же безземельний притулив до Галаганської канави хату, сарай, клуню, ще деякі надвірні будівлі. Розширив трохи «свою» смужку вниз до потічка під сінокіс. Ще і нині дорога в цьому місці звужується і робить крутенький вигин, бо ж здавна проїжджі обминали садибу на дорозі.
А ще відрізнявся Острогляд від своїх близьких сусідів, колишніх кріпаків, тим, що був письменним, навіть грамотним, як тоді точніше визначали освіченість, і служив він у князя Дабіжи писарем. Ось звідки і він сам, і його нащадки одержали прізвище по-вуличному Писаренки. Які службові обов’язки він мав у князя, не відомо. Чи вів він якийсь бухгалтерський облік, чи просто переписував красивим почерком незграбні каракулі, писані вельможею? Але можна здогадуватись, що службою він не був обтяжений, та, певно, і платили йому не щедро, бо, наймаючи невеличку нивку, вів він звичайне господарство простого селянина. А взимку…
Ось що варте уваги і захоплення! Іван Острогляд-Писаренко відкривав свою міні-школу. У визначені дні в його просторій хаті збиралися сусідські хлопчики, батьки яких за домовленістю віддавали їх до Писаренка в науку. Ні це не було індивідуальне навчання. За великим сімейним столом розсиджувались школярі і вчитель починав уроки.
Звичаї справжньої школи з її напругою навчання і пустощами школярів були присутні навіть тут. Завдання додому не задавались. Все одно їх ніхто б не виконував, бо селянські діти з малих літ були зайняті в господарстві. Отож вчитель часом давав завдання, яке тут же самостійно виконували учні. Вчитель цим часом займався чимось по господарству, йшов молотить до клуні, наприклад, а залишені без нагляду хлоп’ята, кинувши навчання, вдавалися до розваг.
Одного разу Єлисей Холод, гарцюючи рачки по хаті, катав на собі Василя Геню. Раптом рипнули сінешні двері і «скакун» з переляку шмигнув під піл. «Вершник» же, не встигнувши зіскочити, хряснув зубами об крайню дошку полу. Закривавлене личко аж ніяк не відвернуло покарання. Довелося обом стояти в кутку на колінах на посипаній гречці, ще і тримати в руках як свічки льодяні бурульки. Це, треба сказати, було найпоширенішим видом покарання, навіть у справжніх школах.
Крім згаданих двох, до гурту Писаренкових школярів додавались тоді Василь Гаврись, Павло Бовкун, брат Єлисея Холода (ім’я його забулось). Цілком можливо, що до них долучались школярі з Софіївки чи дальші сусіди з Романівщини.
Скільки зим функціонувала ця школа, не відомо, але знання давала вона досить пристойні. Пройшовши навчання, учні вміли писати, читали світське письмо і вільно церковнослов’янською. Єлисей Холод навіть у церкві іноді читав. Знали і могли виконувати всі чотири арифметичні дії, вести розрахунки і навіть вміли користуватись рахівницею. У мене зберігається Євангліє, на обкладинці котрого рівним почерком, далеко кращим, ніж його мають нинішні одинадцятикласники виведено напис «Сия есть Евангелие принадлежить Василію Григоревичу Гаврисю». А трохи далі цим же почерком записано: «1913 –го года месяцаноября 29 числа было освящение иконостаса».
Хоч і суворий, і вимогливий до учнів був учитель Іван Писаренко, проте в житті він був доброю, розумною і веселою людиною, гарно грав на скрипці і сопілці, любив поспівати, хильнути чарочку у свято. Навіть не від того був щоб «стрибнути в сусідську гречку». Одній з сусідок злі язики дорікали: « У тебе ж меншенький – Писаренків!» На що весела і дотепна жінка без злості відповідала: «Може, і Писаренків. Тоді засівальників багато було!» Правда це була чи наклеп, але хлопчина, до котрого пригледілись пильні сусідки, і справді був і вдачею, і зовнішністю схожий на Писаренка.
У своїй сім’ї Іван ростив трійко вже точно своїх діточок. Двох синочків Петра і Миколу, і донечку Марусю. Веселі, співучі. Всі троє в батька. Хлопці стали неабиякими музиками-скрипалями. Маруся мала чудовий голос, знала безліч пісень. У достатку і злагоді виховувались, виростали Писаренкові діти, а доля готувала їм не гладенькі життєві шляхи.
Віктор Пашківський
|