Радість – у праці заради дітей
Сім’ю Харченків Іржавецький сільський голова Павло Киричок назвав однією з кращих серед працьовитих і добропорядних сімей.
Знайомимося. Андрію – 31 рік, він навчався в Ічнянському аграрному ліцеї на кранівника. Альоні 29 років, закінчила з відзнакою середню школу і здобула професію бухгалтера в Лубенському технікумі лісового господарства. Але доля внесла свої поправки, і молоде подружжя обрало нелегкий сільський спосіб життя.
Живуть Харченки у провулку Гайовому. Провулок – тільки назва, насправді ж по споришевій доріжці, оточеній з обох боків зеленими стінами, наш автомобіль поволі спускався все нижче, аж до чималого ставка. Тоді підіймалися крутим схилом, бо побачили сліди цивілізації – людське житло.
– Як же ви відкопуєтесь від снігу, коли взимку навіть на рівнині важко пройти-проїхати? – це було перше запитання до молодого чоловіка, який вийшов нам назустріч.
– Конячкою, – подарував щиру усмішку власник віддаленої від села садиби. – Нам без Дани ніяк не можна: нею їздимо, і сіно возимо, і садимо город, і вибираємо. Купили хату в такому місці – з одного боку рівне поле, з іншого – ліс, яр, ставок… Так, що й відгороджуватися немає від кого. Воля! – Андрій, задоволений місцем проживання, зізнається: – Я в центрі села не жив би…. До нас приїжджають гості зблизька й здалеку, ми всіх приймаємо, гостинно зустрічаємо. Хто живе в місті, той хоче на природу.
– Жити в селі – це треба рано встати, пізно лягти й цілий день працювати. Чим в основному займаєтесь?
– Обробляємо 1,5 га землі. Дещо самі встигаємо, дещо куми, спасибі їм, допомагають. Але працею на городі не розбагатієш. Так, на плаву тримаємось. Потроху вкладаємо в будівництво хати, щоправда, воно йде не так швидко, як хотілось би. Але ми оптимізму не втрачаємо, бо й «Москва не зразу строїлась». Я займаюся домашнім господарством, а дружина працює продавцем у сусідньому селі, добирається велосипедом.
– Чи не стомлюєтеся щодня долати 2-3 км в одну сторону? – це вже запитання до молодої господині.
– Я щодня їздила в школу зі Ступаківки в Іржавець, а тепер їжджу з Іржавця в Ступаківку. Ми не жаліємось ні на що. На життя вистачає, щоб не просити ні в кого нічого. Все, що маємо, – все наше. Хочемо жити по правді, по-чесному. Після роботи крутимось по господарству до півночі, адже розраховуємо тільки на свої сили. Поки є здоров’я і бажання працювати заради діток. Бачимо радість не в багатстві, а в дітях. Ми їх народили для радості.
Хлоп’ята ще малі для допомоги: Артем восени піде до першого класу, Андрію Андрійовичу виповниться п’ять років. Підростуть – буде легше, хоча мама вже й нині задоволена помічниками:
– То дровинку татові піднесуть, то в гудині огірочки виберуть, то ягідок нарвуть, то підметуть – ніякої роботи не бояться.
І таким лагідним голосом говорить, що, думаю, саме так і треба привчати дітей до посильної праці.
– Водоплавну птицю не тримаємо, бо на ставку стільки диких тварин, що не вбережеш. Тут і водяні щурі, й ондатри. Два роки назад приходив вовк, і борсук у сарай заходив, а лисиці бігають – наче миші. Вранці виходимо, зразу ногами тупаємо, проганяємо. Собаки до них звикли, не гавкають, а півні й кури влітку ночують на яблуні. Справжній зоосад!
– Чи буває у вас вільний час? Чи є можливість почитати або зайнятися рукоділлям, наприклад?
– Андрій бере участь у спортивних змаганнях, грає за сільську команду з волейболу. А я люблю вишивати, бо це заспокоює. В мене багато вишивок і звичайним хрестиком, і китайським. У вільний час пишу віршовані поздоровлення рідним та гуморески. Але щастя бачимо у своїх дітях і працюємо заради них.
Наталія Черненко
|