Ліричне сопрано Варвари Литвиненко
В’ється між сезьківськими городами й садами вуличка з давньою назвою – Андрійці. Друга хата ліворуч – постаріла і присіла до землі. Тут ніхто не живе, але й бур’яни не розкошують. Маленька хата повернута вікнами на південь, дивиться туди, де живе її колишня молода господиня, Варвара. Саме з цього гніздечка вилетіла у світ співуча пташка й досягла нечуваної для невеликого поліського села слави – солістка Одеського національного академічного театру опери та балету Варвара Литвиненко.
Випускниця Вільшанської школи 1959 року. Закінчила Московську Державну консерваторію ім. Чайковського. Із 1970-го по 2002-ий рік, тобто більше тридцяти років, Варвара Литвиненко була солісткою Одеського Державного національного академічного театру опери та балету.
Доступно тільки для користувачів-- Варваро Прокопівно, звідки, з якого коріння виріс Ваш талант?
– Думаю, від мами. Вона дуже гарно співала. Та й рід наш увесь співучий.
– Як називається Ваш голос?
– Ліричне сопрано.
– Які Ваші улюблені твори, з тих, що виконували на сцені знаменитого оперного театру?
– Партія Віолетти з опери Дж. Верді «Травіата», партія Джильди з опери «Ріголетто» Дж. Верді та інші.
– Де Вам доводилося співати?
– Об’їздила весь Радянський Союз, усю Європу та інших, так званих, капіталістичних країнах. У Києві співала дуетом із славнозвісним Анатолієм Солов’яненком.
– Варваро Прокопівно, коли Ви востаннє приїздили в Сезьки? Чи не збираєтесь відвідати малу батьківщину?
– Про Сезьки не питайте, бо я не можу говорити спокійно. Рідна земля, батьківська хата… Сльози стискають, така ностальгія! За станом здоров’я останнім часом не приїжджала, але після цієї розмови, мабуть, влітку приїду.
Сусідські дівчата, тепер вже літні жіночки, пригадують, що після Москви чекали Вариних «что» і «как», а вона приїжджала і говорила по-простому, «наче й не артистка».
– А співала так, що з їхньої хати було чути аж до нашої, – згадують через півстоліття Любов та Валентина Шуст. – А ще запам’яталося, як вона їла порічки ще зеленими, так їх любила. А в нас їх було – море!
Наталія Черненко
|