«Усе життя його було бездоганне. Коли він і мав ворогів, то вони з’являлись не тому, що він когось скривдив, а через непоступливість і протидію їхній кривді. Його чесності й безкорисливості не могли похитнути іноді особисті інтереси, навіть там, де зовнішня справедливість була на їхньому боці. Він був скромний аж до потаємності в добрих справах, як і в усьому, що могло свідчити на його користь» – так писали в «Історії Гімназії вищих наук Безбородька в м. Ніжині» про Василя Тарновського (старшого).
Народився Василь Васильович 14 червня 1810 року в селі Антонівка Пирятинського повіту Полтавської губернії у скромній і багатодітній родині. У 1826 р. закінчив гімназію вищих наук Безбородька в м. Ніжині. Юрист за фахом, він після закінчення Московського університету прагнув зайнятися науковою діяльністю, проте, притиснутий матеріальними обставинами, на початку 1830-х рр. опинився на вчительській посаді в Житомирі.
Смерть батька, а згодом і матері змушують його залишити педагогічну діяльність і зайнятись управлінням невеликим родинним маєтком та опікою трьома братами та п’ятьма сестрами. Тоді ж він приймає пропозицію Григорія Степановича Тарновського і стає управляючим його маєтком в с. Потоки Качанівського повіту, куди переїхала вся родина.
У 1836 році одружується з Людмилою Володимирівною, сестрою Михайла Юзефовича. Подружжя мало трьох дітей: Василя 1838 р., дочку Марію 1839 р. і Володимира 1840 р. народження.
Господарські справи особливого ентузіазму в нього не викликали. Пересвідчившись у тому, що кріпосне право є гальмом для морального, економічного розвитку, Тарновський узявся за вивчення селянського питання. Уся його діяльність була спрямована винятково на користь селян.
Недаремно Пантелеймон Куліш назвав його ревним поборником селян, кращим з громадян України в цьому питанні.
За особливі заслуги в підготовці реформ був нагороджений Золотою медаллю на Олександріївській стрічці (1861), орденом Св. Анни 2-го ступеню (1861), орденом Св. Володимира 3-го ступеню (1864) та бронзовою медаллю в пам’ять звільнення селян від кріпосної залежності (1863).
Як людина заможна і благородна Василь Васильович при необхідності завжди допомагав всім добрим словом, порадою, ділом, а часто і матеріально. Підтвердженням цього є листи Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша.
Відомо, що вся видавнича діяльність Куліша залежала від щедрот Василя Васильовича (старшого) і складала величезну суму 3660 крб.
Проводячи дуже скромне життя Тарновський (ст.) охоче і широко витрачав кошти на культурні потреби України. Розуміючи про користь науки для селян він робив усе від нього залежне аби підняти їхній освітній рівень. Витрачав значні кошти на влаштування народних шкіл у Качанівці, Антонівці, Парафіївці та інших своїх маєтках. І навіть сам разом з двома своїми синами працював у Качанівській школі.
Помер Василь Васильович (старший) 4 грудня 1866 року на 56 році життя в Чернігові від нервового нападу, після засідання земського губернського зібрання. У Качанівці, під час похорону, хтось запитав у священика, чому перед домовиною не несуть орденів покійного. Священик, показавши на вдів, сиріт, які йшли у процесії, відповів: «Ось його ордени, інших йому не треба».
Був похований сином Василем у склепі Георгіївської церкви в Качанівці в білій мармуровій гробниці роботи Монічетті. З огляду на трагічні катаклізми ХХ століття, було б дивно, якби вона вціліла...
Олена Трохименко,
організатор екскурсій НІКЗ
«Качанівка»
|
