Татова дочка, мамина дочка… А ще трійко – й годі ділитися У нас тисячі сімей в яких свої діти повиростали і живуть власним життям, а ще досить молоді батьки вже відбулися як особистості, мають матеріальний статок і невикористаний запас любові й тепла (особливо жінки) та могли б подарувати надію на щасливе майбутнє обездоленим дітям, яких у нас нині чи не більше, аніж під час Великої Вітчизняної війни. Тільки тоді матері й батьки гинули від рук ворога, а нині потрапляють у полон до оковитої та наркотиків, а їх діти, при живих батьках стають сиротами, з дуже принизливим доповненням – соціальні. Друге щасливе материнство Хтось не хоче обтяжувати себе обов’язками, мовляв, колись і для себе пожити треба, хтось уперто захищає свій маленький світ, який обмежується парканом подвір’я, вдаючи, що щасливий і все в житті вдалося, а хтось побоюється того, що люди скажуть… Саме осуд і застереження односельців деякий час стримували Валентину Менюк з села Лукнів Коропського району до прийняття остаточного рішення взяти на виховання дитину з інтернату. – «Навіщо тобі такий клопіт?», «Чого тобі ще в житті не вистачає?», – говорили мені знайомі, сусіди, а дехто й відверто «рубав», мовляв, яка ти на гроші жадібна, в самої з горла преться, а ще й сирітські від держави «урвати» хочеш, – розпочала розповідь Валентина Павлівна про свою історію другого щасливого материнства. Їх і справді не розуміли. Обоє підприємці, живуть у статках, поміж собою зберегли романтичні почуття… Діти виросли, донька вже має освіту, а син закінчує виш. Вони до села, зрозуміло, не повернуться. А для Валентини розуміння цього було нестерпним. Вона переконана, що в домі має лунати дитячий сміх. Фактично подружжя має два добротні будинки на своєму обійсті: один великий новий, як кажуть, нафарширований меблями, килимами, побутовою технікою, одним словом «повна чаша», але його двері відчинялися тільки тоді як приїздили діти та на час протирання пилу, а старий – теж відремонтований, повністю придатний для життя, де подружжя практично й осіло. Хоча останнім часом Роман Олександрович часто буває у тривалих відрядженнях, тому Валентині Павлівні одній доводилося ділити з ним свою самотність. – Оформила документи, щоб взяти на виховання дівчинку та й поклала їх до шухляди, – подовжила розповідь Валентина. – І прикро, і боляче було слухати на свою адресу несправедливі звинувачення односельців. Приїхав Роман з відрядження й запитує, як справи посуваються з документами? Розповіла, що на душі тримала: люди засуджують, говорять неприємні речі. А він мені відповідає: «Відколи це ти стала слухати, що люди кажуть?» І оці його слова для мене стали вирішальними, бо найрідніша людина мене підтримує, а з ним ми всі перешкоди здолаємо. І вже 11 січня цього року привезли з інтернату двох донечок 16-річну Наталочку та 15-річну Юлечку. Хотіли одну дівчинку брати, щоб побачити, як воно буде. А дівчатка-подруги вийшли до нас разом – обох і забрали. Ожив новий будинок Менюків. Додалося клопотів його господині, переважно приємних. Вчила дівчаток життєвих премудростей. Готувати, прати, прасувати, розпоряджатися сімейним бюджетом… Дівчатка майже дорослі, все розуміють і «схвачують» та бували моменти, коли й проблеми виникали. Одній із них ніяк не вдавалося навчитися пекти млинці, а в іншої все вийшло майже з першого разу. Валентина Павлівна й не чекала на свою адресу звинувачень від Наталочки, що, мовляв, Юля її улюблениця і тому вона навчила її готувати млинці. Тоді втрутився глава сімейства, він забрав Юлю на кухню і через деякий час вона повернулася сяючи від щастя і з тарілкою млинців, заявивши, що відтепер вона татова донька. До речі, діти стали називати Валентину й Романа мамою й татом з першого дня. Розчинитися у чужих-своїх дітях За два місяці працівники Коропського ЦСССДМ, які вели соціальний супровід сім’ї на час адаптації прийомних дітей, запропонували подружжю взяти у родину ще трьох дітей і заснувати дитячий будинок сімейного типу. На сімейній раді вирішили, де двоє дітей – там і п’ятеро. І взяли двох братиків і сестричку. Максимку 6 років, Артему – 5, а Юлечці – 3 рочки. З малечею, звичайно, клопоту більше, але ж яка радість від їхнього щебету, від простягнених до тебе рученяток. З появою менших діток подружжя переживає другу молодість. Як тоді, коли народилися свої діти. Особливо задоволений Роман Олександрович, тепер у нього є два «мужики», з якими й рибалити можна буде, і біля автомобіля пововтузитися. Хоча й дівчатка горнуться до нього – тато він дуже хороший. Мама виховує у строгості й порядку, а він балує, жаліє, допомагає. І саме це, на мою думку, й створює у сім’ї той психологічний баланс, за якого сім’ї, й діти в них, і бувають щасливі. Коли ми приїхали до родини Менюків, вдома були Валентина з Романом і старші дівчатка, а малеча – в дитсадку. «Наш будинок стане дитсадком увечері, – сміючись говорила Валентина Павлівна. – Меншенькі в нас біля трьох тижнів, а я й уявити собі вже не можу, як раніше без них жили. Покладемо дітей спати та й самі – у ліжко. Чуємо, тупотять, відчиняють двері: «Ми до вас». Це – маленькі. Старші, почувши, що наша спальня вже окупована, й собі: «Ми до вас». Ото всі й вовтузяться біля нас ще з добру годину, щоб пообніматися, приголубитися. Не уявляєте, як тільки жаль таких діток, обділених материнським теплом і любов’ю. У такі хвилини хочеться розчинитися у них, щоб їхні серця наповнилися щастям, щоб усі незгоди, які довелося пережити цим дітям, забулися як поганий сон і вони виросли у любові й статках повноцінними особистостями». У щирості Валентини й Романа годі й сумніватися. Вони свідомо поступилися своїм вільним і ситим життям заради чужих дітей. Валентині Павлівні довелося закрити свою підприємницьку діяльність. Тепер вона мама-вихователь. Її влаштовує те, що вона нині на досить пристойній «ставці», йде трудовий стаж, сім’я також має пільги при оплаті комунальних послуг. Дітей держава зобов’язується безкоштовно лікувати та раз на рік оздоровлювати. Вони матимуть переваги й при вступі до вузу на навчання. А освіту мають отримати обов’язково. Про це мріють тато й мама. Держава й тоді підтримуватиме дітей, зберігаючи виплати до 23 років. Замінити рідних тата й маму дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування прийомним батькам навряд чи вдасться. Та й не ставлять вони перед собою таких завдань. Прагнуть стати духовно рідними людьми, добрими порадниками і їх опорою в житті. Подружжя Валентини Павлівни та Романа Олександровича Менюків не вважають виховання чужих дітей чимось надзвичайним, героїчним, вони просто переконані, що не варто копирсатися в собі, шукаючи сенс життя, чи переживати душевні страждання від того, що життя прожите не так, як хотілося і мріялося, що часто буває у віці після тридцяти-сорока років, а варто жити далі й творити добро. І найвищим його ступенем є щастя дітей. Усіх, бо чужих дітей не буває. Галина Ткаченко
