П’ять своїх, і ще п’ять рідних
Так склалося в житті, що своїх чотирьох дітей Світлана Циганок із села Понорниця Коропського району виховувала сама. Здається, досить зазнала і материнського щастя, і труднощів, але її великого, щирого й люблячого серця вистачило ще й на п’ятьох прийомних дітей. Створивши дитячий будинок сімейного типу, вже п’ятий рік вона не тільки вихователь, а й щаслива мама та найдорожча в світі людина тепер уже для десятьох своїх дітей. Для десятьох, бо з прийомними дітьми до її оселі прийшло й особисте щастя в образі односельця Олександра Циганка, який наважився на шлюб із жінкою, яка вже мала «невеличку» сімеєчку. Світлана Василівна і йому народила сина.
Скептики зауважать, що її подвижництво засноване на грошах: батьки-вихователі отримують державні виплати на дітей та заробітну плату. Пані Світлана кривити душею не стала й підтвердила, що фінансовий бік справи, звичайно, був для неї важливий через безробіття на селі, але, не вирішальний. І на підтвердження того, що для людей, які прагнуть зігріти біля свого домашнього вогнища чужих обездолених дітей, питання грошей – не головне, розповідь про цю багатодітну сім’ю.
Прес-тур будинками сімейного типу нам організували наші колеги з Коропського району, де мають не тільки великий, але й позитивний досвід з організації та функціонування такої форми сімейного виховання соціальних сиріт. Представники ЦСССДМ, служби у справах дітей РДА та редакції районки їхали у відрядження й очікували, що нам покажуть зразково-показові ДБСТ, натомість нам запропонували зробити це самим, надавши про них коротку інформацію. Ми обрали дві – абсолютно протилежні за своїми історіями та умовами створення, а також за їх розташуванням: одне село за кілька кілометрів від райцентру, друге – віддалене.
«Невеличка» сімеєчка
У Понорницю ми приїхали по обіді. Без зусиль знайшли обійстя Циганків. Великий будинок із мансардою, впорядковане подвір’я: зліва – квітник, справа – садок. Нас зустріла господиня дому Світлана, красива, статна й доглянута жінка. Сімейство якраз було вдома у повному складі: готувалися відзначати 13-й день народження Поліни – найстаршої із прийомних дітей. На свято прийшли й бабусі його глави Олександра Віталійовича – 89-річна Марія Яківна та 76-річна Любов Яківна. Обидві з великими пакунками, бо жменею цукерок для онуків там не відбудешся… Діти радісно обнімали бабусь, приймали від них солодощі і чемно дякували. Літнім жінкам це було особливо приємно. Для себе відзначила, що діти виховуються у повазі до старших, а бабусі там – часті й бажані гості.
Дізнавшись про мету візиту, нас гостинно запросили до будинку. Найперше, що вразило – порядок у передпокої при величезній кількості взуття. У вітальні два великі дивани та чотири крісла. Сім’я велика, та ще й гостей багато, тож 7-річному Ярославу та півторарічному Андрійку не вистачило місця. Перший хотів обов’язково сидіти біля мами, а тому розташувався на підлокітнику, а найменший тішився на руках по черзі в обох бабусь. Реп’яшком трималася біля мами й 8-річна Наталя. Світлана Василівна розпочала наше знайомство з них, найменших, що ближче горнулися, і продовжила далі:
– Данилку 9 років, Валентину – 11, Поліні – 13. Це прийомні дітки. Всі вони з однієї сім’ї – рідні брати і сестри. Зі своїх дітей у сім’ї залишились двоє: 12-річна Ангеліна й найменшенький Андрійко. Доньки Олена (28 років) та Юлія (27 років, заміжня, має 4-річного сина) вже самостійні, живуть окремо, а 22-річний син Микола – студент Чернігівського педінституту.
Рішення взяти на виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, прийшло після того, як дізналася, що трьох моїх племінників, братових дітей, всиновили громадяни США, – вела розповідь Світлана Василівна. – Життєва трагедія у братовій сім’ї призвела до того, що його діти опинилися в інтернаті. Я довго їх шукала, щоб забрати до себе, а коли знайшла, виявилося, що вже запізно. Тоді й вирішила, що маю спокутувати братову провину, давши родинне тепло чужим дітям. Тільки тепер вони вже мої, усі.
У них є рідні дідусь, бабуся, дві тітки (з маминої рідні), але вони дітей з інтернату не забрали. Тепер відвідують їх у нас. Ми не заперечуємо. Нещодавно приїздили, придивлялися, як живемо, що їмо, у що діти вдягнені, які успіхи в школі… І не ймуть віри, що за менш як п’ять років діти стали не тільки «домашніми», вихованими, а й успішними. Всі добре навчаються у школі, відвідують різні гуртки. Поліна й Ангеліна брали участь у всеукраїнських олімпіадах з англійської та української мов. Четверо старших займаються музикою – придбали піаніно й «Ямаху», двічі на тиждень додому запрошуємо репетитора з музики. А як Ярослав співає!
Їхня мама жодного разу навіть не подзвонила, щоб дізнатися де її діти і як вони…», – останні слова вона промовила крізь сльози.
«У сорок життя тільки починається – тепер я це точно знаю»
Ці слова героїні одного з найвідоміших кінофільмів «Москва сльозам не вірить» дуже близькі Світлані, бо в її житті саме в 40 років з’явився справжній чоловік. Люблячий, відданий, відповідальний і коханий. Олександр Циганок давно був закоханий у неї, часто допомагав по господарству там, де не обійтися без чоловічих рук. А вона його «не помічала», бо про заміжжя й не мріяла. Четверо дітей треба було ставити на ноги. Тримала велике господарство, зокрема корову й коня, обробляла чотири гектари землі. Було не до романтики.
Документи до районного ЦСССДМ подала не вагаючись. Дізналась, що при створенні дитячого будинку сімейного типу держава щомісяця виплачує на кожну дитину два прожиткові мінімуми для відповідного віку (для дітей віком до 6 років 1944 грн., від 6 до 18 – 2420 грн.), а сама отримає постійне добре оплачуване робоче місце: 35% соціальної допомоги на кожну дитину-вихованця (до 6 років – 680 грн., від 6 до 18 років – 847 грн.) – це більше 4 тис. грн. на місяць. Пройшла навчання.
Районним коштом влада придбала їй великий зручний будинок та зробила ремонт, умеблювала дитячі спальні, вітальню, передпокій. Народний депутат України Олег Ляшко подарував велику пральну машину-автомат. Решта меблів, побутової техніки – Світланині, бо до цього вона мала впорядкований будинок з усім необхідним для життя. Тільки місця для великого поповнення у сім’ї (для створення ДБСТ потрібно взяти не менше п’яти дітей) було замало.
В інтернаті звернула увагу на документи відразу чотирьох дітей з однієї сім’ї і вирішила взяти їх, між собою рідних, та ще одну старшеньку дитину. А виявилося, що є й п’ятий хлопчик 2,5 років – у будинку малюка. Так доля подарувала їй відразу п’ятьох дітей.
Період адаптації у сім’ї був не легким. Старші діти зазнали впливу вулиці, менші часто хворіли. Тому перший рік без допомоги і підтримки Олександра їй довелося б важкувато. Він на ділі довів своє кохання, серйозність намірів і те, що стане для неї хорошим супутником життя і батьком для всіх дітей. Тому й не зупинив Світлану вік, коли зважилася подарувати йому сина у майже 43 роки…
У будні і свята – разом
Сім’я Циганків живе звичним розміреним сільським життям. Прибутки мають непогані, близько 20 тис. грн. щомісяця, але ж і витрати солідні. Діти доглянуті, у домі порядок, тримають чималеньке господарство – тільки птиці більше ста голів, дві корови. Правда, коня продали, натомість придбали трактора, бо від землі не відмовилися. Тепер обробляють її механічно, що значно полегшує життя господині. Вирощують зернові, картоплю, буряки. На 8 сотках – городина. Частину врожаю продають, решта – для себе, господарства. Роблять чималі запаси консервації. Всього вистачає. Купили й легковика, бо дітям до школи далеко. Олександр відвозить і забирає їх щодня.
Підростають помічники. Старші дівчатка знають усю жіночу роботу, навіть хліб спечуть. Хіба що торти лише перемазують та прикрашають. Та й цього навчитися для них не проблема, торти в домі печуться дуже часто. Тільки днів народжень у родині – десять і усі їх відзначають обов’язково. А ще ж і свята, і гості в домі: приїздять старші сестри, рідня. Хлопці теж не цураються кухні, але вони більше тату помічники: біля техніки, худоби…
Живе родина дружно. Разом і в роботі, і на дозвіллі. І є прикладом адаптації дітей у суспільстві, створення у майбутньому міцних власних сімей, заснованих на любові, підтримці, турботі та повазі. А саме це і є головною метою державної програми, спрямованої на подолання соціального сирітства. І, варто зазначити, що саме дитячі будинки сімейного типу – панацея від цього ганебного суспільного явища.
Галина Ткаченко
Продовження – у наступному номері
|
