Ранок 27 травня у Дружбинській школі розпочався зі святкових клопотів.
- Ще вчора одинадцятикласники розмалювали шкільне подвір’я формулами, літерами, малюнками, класиками – тим, що стало для них символами шкільного життя, - говорить класний керівник випускників Людмила Селюх.
- Переживаєте? – запитую.
- Звичайно. Це мій перший клас. Ми стали друзями. Дечому вчили вони мене, дечого вчила їх я. Росли ми також разом. Звісно, трохи сумно на душі, але я щаслива, що вони вже виросли, стали гідними людьми. Упевнена, у майбутньому в них все складеться якнайкраще, - усміхається вчителька.
Кульки й плакати увінчують вхід до школи. Зазвичай галаслива дітвора сьогодні урочисто-весела. Серед них вирізняються випускники, вбрані в святкові вишиванки, дещо знервовані.
- Хвилюєтесь? – запитую у цьогорічного випускника Олексія Діброви.
- Я – ні, а ось мої однокласниці переживають, щоб усе пройшло як слід. А мені ще важко усвідомити, що це все дійсно відбувається. Не віриться, що вже кінець.
Під урочисту музику випускників запрошують на святкову лінійку. Останню в їхньому житті. Стримувати сльози стало важче, коли до слова запросили класного керівника. А от виступ маленьких школярів підкорив серця всіх, хто був на шкільному подвір’ї.
Перлиною свята став виступ одинадцятикласників. На згадку про себе вони залишили на калині свої побажання та мрії.
- Калина – символ рідної землі, отчого дому. Не відомо, куди заведуть нас дороги, але всі ми сподіваємось повернутися сюди. Школа – наш другий дім, - зі сльозами на очах посміхається Катя Кулініч.
Випускники дають останній дзвінок. Для когось це відлуння дитинства, для когось – клич майбутнього.
- Дембельский акорд, - жартує Богдан Бєрдиєв. - Марафон в одинадцять років подолано. А далі будуть інші подвиги.
- Трохи сумно, - додає Іра Рудиченко, - навіть страшно усвідомлювати, що з тим, з ким сидів пліч-о-пліч останні роки, ділився книжками й цукерками, жартував і плакав, сьогодні сядеш за парту востаннє.
- Але ми всі встигли здружитися, стали, так би мовити, сім’єю. А рідні люди завжди залишаються в серці, - заспокоює однокласницю Богдан Оніщенко.
- Це дійсно дуже зворушливе свято для нас. Намагалася закарбувати в пам’яті найменші дрібнички, - говорить Марина Тримпол. - У такі моменти усвідомлюєш, що безмежно вдячний і батькам, і вчителям. І коли як учень входиш у двері школи востаннє, важко стримати сльози.
- А я не вважаю, що цього дня варто плакати, - звертається до своїх однокласників Леся Гмирко, - треба радіти. Це перша вершина, яку ми підкорили. Далі на нас чекають нові випробування, а ми до цього відносно готові.
Дійсно, варто привітати всіх випускників з цим святом, зі свободою, побажати їм упевненості в собі та віри в свою мрію. А головне – ніколи не забувати батьківського дому та рідної школи.
Євгенія Пугач
смт Дружба
Випускники 2016 року пов’язують стрічки на калину зі своїми побажаннями та мріями.
|
