Коли я купив у селі Тишківка стареньку дерев»яну хату, на горищі серед сміття віднайшов орденську книжку на ім»я Титоренко Ніни Юхимівни, яка Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1976 року за видатні досягнення у праці була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
Вона колись мешкала у цій хаті. Поряд з цим доволі пошкодженим документом у картонній рамочці лежала світлина – груповий портрет колишніх трударів села, зроблений, мабуть, за якихось певних обставин. Яких?
– Люди на світлині, – розповіла мені Сезьківський голова Ольга Селюх, – це все працівники колгоспу «Ленінський шлях», до якого входили села Сезьки, Тишківка, Дзюбівка, Гейці та Коломійцеве. Колгосп був доволі заможний. І це не зважаючи на те, що за родючістю грунтів землі господарства відносилися до третьої (останньої) категорії. З року в рік колгосп мав високі показники по надоях молока, виробництву м»яса свинини та яловичини. І навіть по зернових на наших, як кажуть, пісках «Ленінський шлях» був у списку кращих по району.
Ольга Іванівна розгортає пожовклий від часу екземпляр газети «Трудова слава» за 12 грудня 1972 року, який зберегла від тих часів тому, що саме у цьому номері газети було надруковано замітку про її матір Ніну Іванівну Драган та Надію Хомівну Каїку, передових телятниць тишківського колгоспу «Ленінський шлях». І тут таки бачимо замітку «Вклад молодих» про успіх комсомольсько-молодіжної механізованої ланки колгоспу «Червоний партизан», яку очолював тоді Микола Ковтун. «Цей колектив має неабиякий досвід вирощування картоплі за новою технологією. На кожному гектарі, де господарює механізована ланка, зібрано по 140 центнерів бульб», – писала газета.
Усього у Ічнянському районі на тоді було понад 20 колгоспів. Працювали на Ічнянщині, згадують селяни, з повною віддачею. І стосунки між низовою ланкою влади і трударями були близькими і зрозумілими, тобто «народними». Досі колишні члени колгоспу згадують добрим словом свого керівника Олексія Антоновича Голляка, який мав свій «виїзд» – бідарку, запряжену конем на прізвисько Туман. Олексій Антонович, часто відвідуючи ферми, міг сказати і таке: «Оце, дівчата, з вас не злізу, поки не дасте по 18 поросят!» Цей душевний та простий гумор дівчата розуміли і лише посміхалися, бо рекордні приплоди та привіси таки мали.
Та не лише роботою було позначене колгоспне життя. Приміром, завідуюча Будянською сільською бібліотекою Олександра Михайлівна Стариченко розповідає на сторінках газетного номера про місцевих книголюбів. Це, наприклад, відомий у районі комбайнер Микола Пантелійович Дорошенко, якого особливо цікавлять книжкові новинки про догляд за сільськогосподарською технікою. А от у бібліотечний формуляр механізатора І.І.Тетіна книжкова господиня Олександра Михайлівна записала лісний календар, «Спогади і роздуми» маршала Жукова, «Слово після страти» письменника і публіциста Бойка та інші цікаві видання.
Якось радісно та водночас сумно читати ці рядки. Бо сьогодні книжка на селі не у великій пошані. У сільських бібліотеках пусто, нові надходження рідкість, а письменницькі тиражі просто мізерні. Додає невтішній ситуації, на мою думку, не зовсім виважена політика так званої «декомунізації», коли разом з книжками про наше минуле на смітник викидають і орденські посвідчення, і старі фото того покоління, яке важко працювало, зводячи добробут нинішніх занадто завзятих «реформаторів». Тут би, як кажуть, не перегнути палку…
Разом з сільським головою розглядаємо отаку «забуту» світлину.
– А ось і Ніна Юхимівна Титоренко, – показує Ольга Іванівна. – Вона перша у верхньому ряду. Працювала тоді свинаркою. Поряд з нею – Василь Степанович Черненко, бригадир садово-огородньої бригади. Далі стоїть Іван Федорович Протащук, який очолював рільничу бригаду.
Серед десяти осіб, які зняті на фото, бачимо і Катерину Степанівну Міскун, телятницю, відому рекордними приростами (до 800 грамів за добу). І це були прирости м»яса без добавок та різних стимуляторів, які тепер широко використовують на сучасних відгодівельних пунктах.
До слова, автор цих рядків зовсім не відносить себе до числа тих ретроградів, які вбачають у всьому новому лише шкоду. Ні, на мій розсуд сьогодні з»являється чимало корисного, цікавого, дійсно цінного. Але поряд з сучасними «смартфонами», гадаю, не слід забувати про людину, її духовні потреби, її справжнє призначення на цій землі.
У біографії Ольги Селюх, як вона каже, є також «епізод» кількарічної праці завідуючою фермою. Тож вона має власне уявлення, якою була тоді селянська праця.
– Треба було і встати зрання, і корів подоїти, і корм закласти. А ще спільна із зоотехніком відповідальність за здорове та продуктивне поголів»я.
Поряд з нею тоді у колгоспі «Ленінський шлях» працювали доярка Дейнека Ніна Матвіївна, свинарка Копил Марія Федорівна, доярка Однолько Світлана Петрівна, головний інженер колгоспу по механізації Ткаченко Володимир Андрійович, секретар партійної організації Сукач Микола Андрійович, доярка Панічевська Олександра Павлівна. Майже всі вони, хто зображені на цьому фото, вже пішли від нас у вічність, а от до Олександри Павлівни я завітав цієї літньої днини.
Зараз Олександрі Павлівні вже за сімдесят. Від важкої праці на фермі втратила здоров»я, тож спілкуємося із її молодшою дочкою Вітою.
– Великих орденів, – каже вона, – моя мама не заробила. Але переможцем соціалістичного змагання була неодноразово. Коли було зроблену оцю світлину, працівники колгоспу «Ленінський шлях», якраз були на зльоті передовиків сільськогосподарського виробництва.
Вдивляюсь у прості та разом з тим благородні обличчя наших українських селян. Впевнений, такого непідробного благородства може надати тільки чесна та добросовісна праця.
Леонід Самойленко,
лауреат премії «Золоте перо»
с.Тишківка
|
