Такі, як усі, й особливі… Бо щасливі
Їдемо у Мартинівку, яка за 32 км від райцентру. Як живуть мешканці віддаленого села де немає ні сільгосппідприємства, ні дитячого садка, ні школи, де працевлаштуватися складно навіть маючи освіту?
Молодих людей у селі не густо, більшість – пенсіонери. Виживають, хто як може. Щоб прогодувати сім’ї – одні їздять на роботу в найближчі села, інші – у великі міста. Серед молоді є й такі, що наймаються на городні роботи до одиноких пенсіонерів-односельців, а заробивши, «долають життєві труднощі» пиятикою. А в селі треба працювати, бо лежачого хліба ніде немає. Ті, хто прагнуть залишитися «на плаву», турбуються про майбутнє дітей трудяться – обробляють городи, тримають корів й іншу живність, здають молоко.
Сім’я Володимира й Віри Гуржіїв показова для Мартинівки. Кожному з них ще немає й сорока. Працьовиті й хороші господарі. На подвір’ї і в будинку все до ладу. В оселі зробили ремонт, облаштували ванну кімнату. Водогону в селі немає, тому Володимир пробурив власну свердловину, підвів воду до хати. Тримають вони й чимало худоби: три корови, телицю, двох телят, чотири свині, а також птицю – курей і качок. Є у Гуржіїв і трактор-помічник «Сінтай», обробляють більше гектара землі. Вести сільське господарство – справа не з легких, для цього потрібна неабияка спритність, витримка й сила, а ще селянська мудрість.
– І коли все встигаєте? – запитую у подружжя.
– О п’ятій ранку починаємо день, – говорить Віра. – Корів дою апаратом, бо вже руки болять. Взяли кредит, купили доїльний апарат за 3700 грн. Корови – наші головні годувальниці. Це й копійка – молоко здаємо на маслозавод в Ічню – і завжди свіжа домашня молочна продукція для себе. Діти допомагають по господарству: і сіно гребти, і дрова рубати. Опалення у нас водяне, топимо грубу, бо газу у селі немає.
Володимир додає:
– Аби утримувати худобу, щороку косимо до 6 гектарів трави. Більше садимо буряків, гарбузів, картоплі соток 30 – для худоби. У Віриної мами є пай, на який отримуємо пшеницю й кукурудзу. Зерна вистачає і мишам. Купили саморобний млин, цього року придбали косарку і гребку. А колись косили вручну, потім бензокосою. Бичка держали – продали, але закупівельники пропонують низькі ціни. Молодь худобу в селі тримає, та продавати її не вигідно. Стільки труда вкладаємо, що віддавати за безцінь шкода. А дружині треба встигнути попоратися ще й на роботу бігти…
Віра закінчила Чернігівський комерційний технікум, рік працювала продавцем у місцевому магазині. З 1994 року – соціальний працівник, опікується одинокими пенсіонерами та інвалідами. Володя – домогосподар. Віра, посміхаючись, називає чоловіка «фермером». Тато Володі помер, коли йому було 9 років. Мама вийшла заміж у Бахмацький район, а Володя з братом їхати туди не схотіли. Тож хлопець жив у дідуся з бабусею Івана Кіндратовича та Віри Яківни Копитців, які навчили його господарським премудростям.
Коли у 1995 році Володі виповнилося 18, а його коханій – 21, молодята побралися. Зять переїхав до Віриних батьків, де й сьогодні подружжя мешкає зі своїми дітьми Сашею і Катею, та мамою Віри – Марією Свиридівною.
– Тоді люди у селі пліткували, що шлюб наш не серйозний, – згадує Володимир. – Але наше кохання перемогло і ми разом уже 18 років. Хоча відразу було матеріально трудно. Віра була вагітна, тому в військкоматі мені дали відстрочку від служби в армії. Народився син, через рік і сім місяців – донька. Дитсадка у селі немає, тому дітей допомагала глядіти Марія Свиридівна. Освіту я так і не здобув: малі діти, зарплати не платили. Поки Віра була у декретній відпустці, 5 років працював за неї соціальним працівником. Потім рік стояв на біржі. Стажу роботи маю всього 6 років. Сім’ю кидати не хочу, щоб їхати кудись на заробітки. Тож і тягнемо з дружиною «селянську лямку», як і інші мартинівці. Сьогодні думаю як вижити, як дітей вивчити. Саша закінчує 11 клас, Катя – в 10-му. Обоє – відмінники, мріють втупити у фінансовий вуз. Скільки вистачить сил і здоров’я їм допомагатимемо.
Звісно, родина Гуржіїв переймається не лише роботою та сімейними турботами. Розважатися і святкувати вони теж уміють, мають хороших друзів, серед яких Микола й Валентина Данильці, Олексій і Галина Подоски, Ігор Ломака. Тато з сином люблять рибалити, Володя – ще й полювати, а найбільше жіноче захоплення – квіти. Віра особливо полюбляє троянди і садить їх багато. Катя вчиться заробляти свою копійку – займається розповсюдженням товарів фірми «Ейвон». Марія Свиридівна колись працювала в ланці, нині – на пенсії, любить шити. Є у родині й свої домашні улюбленці: охоронець маєтку – пес Барон, коти – Амур і Мурзик та кицька Сіма.
Гуржії люблять своє рідне село, землю і важка праця на ній не здається їм занадто обтяжливою. Радіють своїм здобуткам й успіхам сина й доньки. Вони щасливі. Життя продовжується…
Наталія Єпіфанович
Фото автора
|
