Мала батьківщина: від давнини до сучасності
Цього року наш район – ювіляр. Дев’ять десятиліть минуло від заснування у 1923 році, коли до його складу увійшли 12 сільських рад і 25 населених пунктів. Того ж року, у березні, на І Всесоюзному з’їзді Рад Ічнянський район віднесли до складу Ніжинського округу. Останній через три роки ліквідували, а його територію, в тому числі й наш район, приєднали до Чернігівського округу, на основі якого в 1930 році утворилася Чернігівська область. Унаслідок численних адміністративних реформ до Ічнянського району впродовж десятиліть то приєднувалися, то відокремлювалися села та хутори…
«То були скрутні часи. До Ічні стікалися люди з голодних районів Півдня та Поволжя. Її населення не залишалося осторонь від чужої біди. Жінки готували страви і закликали голодних до своїх дворів. Милосердя й співчуття дивували людей з інших країв. Випадки голодної смерті були поодинокі. На базарах і ярмарках новими грошовими одиницями стали хліб і картопля. На них міняли будь-який товар. Наприклад, ковдру можна було придбати за 2 пуди жита, а кожушанку чи кожух за 5-6 пудів зерна. На залізничній станції всі платформи завалені мішками, клунками та ящиками». Так описує події того часу В. І. Балабай, автор літопису про наш край «На землі Ічнянській».
Важко переживав район 1922-1925 роки. З різних причин стримувався розвиток економіки. Люди, тиняючись від двору до двору, шукали якогось підробітку за шматок хліба.
Проте в період НЕПу в Ічні та селах відчувалося значне економічне піднесення. Відкривалися приватні лавки, майстерні, розвивалася торгівля. Люди понаднормово отримали землю для багаторічного обробітку, що сприяло розвитку сільського господарства. Ічнянська волость стала однією з передових, про що писала газета «Красное знамя» від 24 серпня 1922 року. До речі, приватний сектор мав кращі перспективи, ніж колективні господарства. Єдина в Ічні сільськогосподарська артіль на хуторі Безводівка розпалася.
Райвиконком здав в оренду цегельні заводи та парові млини. Орендарі запустили державні підприємства, які до того не працювали. У 1927 році став до ладу спиртозавод, хоча його власник Маслов пропонував запустити його ще в 1925 році. Розпочав роботу державний крохмально-патоковий завод.
Приватний сектор вів перед і в торгівлі: діяли 97 приватних закладів і 7 державних.
Політика НЕПу сприяла появі вільнолюбних настроїв серед населення, розпочалася агітація проти тогочасної політики та місцевої влади.
Тоді ж владні структури розпочали боротьбу з самогоноварінням і безгосподарним вирубуванням лісів, виявляли приховані землі та стягували податки за їх користування. Влада й населення перебували у стані постійного конфлікту. Політично неблагонадійних виселяли за межі України.
У 1927 році ічнянці відчули на собі політику «ленінської українізації», спрямовану на зміцнення єдності міста і села. За новим розпорядженням, кожен працівник радянських установ мав скласти іспит на знання української мови й отримати посвідчення. З цією ж метою організовували гуртки з українознавства та гуртки з підвищення ідейного рівня службовців. Попри примус і тиск на людей ця політика мала й позитивне значення для утвердження національної свідомості населення, відродження мови, розвитку культури. А «Мужицька арихметика» С. Васильченка стала майже настільною книгою мешканців Ічнянщини.
На 1927-1928 роки припадає найвище зростання життєвого рівня селян-хліборобів. Ічнянці почали розбудовувати місто, займатися торгівлею, успішно продаючи збіжжя, картоплю, худобу. Люди мали надію на краще майбутнє. Але початок колективізації 1929 року розвіяв її. Створювалися колективні господарства на базі бідняцьких, які не мали ні техніки, ні іншого реманенту. Тому перші посівні велися на кошти державного кредиту. Колгоспи не мали досвідчених хліборобів, а без їх мудрості та вміння вести господарство про успіхи годі було й мріяти. Людей примусово заганяли до колгоспів, викликаючи цим невдоволення, крайньою формою якого стали антирадянські збройні виступи.
Станом на 1930 рік у такий спосіб в районі створили 26 колгоспів і знищили й розорили справжніх господарів землі. Та через деякий час колгоспи почали розпадатися, з їхнього складу вибували сотні господарств.
У грудні 1929 року почалося вилучення грошових коштів із села. Першими під «гарячу руку» потрапили «багатії» Ічні, у яких вилучили золото та цінні речі…
А далі настала черга духовних цінностей – зруйновані церкви в Іржавці, Парафіївці,Успенська церква в Ічні, дві – в Гужівці. Якщо про інші залишилися писемні згадки та фотографії, то про Успенську – не залишилося нічого, окрім спогадів старожилів, які пам’ятають її величною, з багатим внутрішнім оздобленням.
(Далі буде)
Марина Даценко, директор Ічнянського районного краєзнавчого музею
|