Сваричівка – Крим – 5:0
У той час, як молодь у пошуках кращої долі виїжджає із села до міста, здається дивним, що хтось чинить навпаки. А до Сваричівки ціла сім'я переїхала із Криму – Любов Панич із батьками та сином Віталієм. І було у них для цього п’ять причин.
Перша – мама Валентина Олександрівна повернулася в рідну Сваричівку, щоб доглядати свою маму, Любину бабусю, в якої дівчина майже виросла. Бабусин вік сягнув за 90, старенькій був потрібен догляд. Друга – все тут рідне, знайоме. Люди щирі, розуміють, як важко облаштуватися на новому місці, тому готові допомагати. Новосели вдячні селянам за допомогу. Третя – клімат. Трави в наших селах кращі, густі, високі, ліси багаті, а в Криму влітку все сухе. Четверта – дорожнеча кримського життя. І, нарешті, п’ята. Крадіжка коней. Це стало останньою краплею. У жовтні перевезли сюди і корову, і трьох коней, і лоша. Перевезли й пасіку. Батько Петро Іванович 30 років працював лісником, звикли жити в лісі, без заборів, коней припинали просто до дерев. Тому хату шукали на околиці Сваричівки, де багато простору.
Коні – це друзі
Любов до коней народилася ще в дитячі роки, коли влітку Люба «втікала» зі спекотного Криму до бабусі на Чернігівщину. Одного разу бабуся, вчителька початкової школи Катерина Миколаївна Гусак, півдня шукала внучку і знайшла її біля колгоспних коней. Більше не шукала, бо знала: де коні, там і Люба.
Дівчина мріяла про роботу з кіньми. Такий навчальний заклад був аж у Воронезькій області на Хріновському кінному заводі – батьківщині орловського рисака. Люба закінчила технікум кінного господарства з двома дипломами, ветфельдшера і тренера-наїзника. Повернулася додому в Крим. Одного коня купила, другого викупила на бойні.
– Знаєте, як шукала? – згадує Люба. – В очі гляну – не воно. Або воно. Купила лоша, про яке думали, що здохне. Кістляве, шерсть висить. Пожаліла його, виходила. Чотирнадцять років жив чотириногий друг. Тримали кілька років чотирьох коней – для себе, для душі, і щоб заробити для них овес та сіно, якого в горах завжди мало. Cпочатку мені допомагав брат, а потім підріс син. Віталик займається кіньми з шести років, був задіяний на кінних прогулянках. В 10-річному віці брав участь у змаганнях. В кінному пробігу на 30 кілометрів завоював приз глядацьких симпатій «Наймолодшому учаснику». Дали йому 200 доларів, за які він купив кухонний комбайн, праску, DVD. Нині Віталію 18 років, а ми й досі користуємося тими речами.
Держали коней не тільки для того, щоб зорати город, привезти сіно, дрова чи гній, а й для задоволення. Яка то радість від спілкування з ними! Відпочиваючі, бувало, кажуть: «Все життя мріяв проїхати на коні, а тут – будь ласка».
Знайомство
– У коней імена часто бувають вигадливі, – пояснила Люба походження кличок своїх підопічних. – Починаються з першої букви материної клички, а всередині слова повинна бути літера з батькової. Ходімо знайомитися.
На лузі паслися гніда Єва, Мєчта вороно-рябої масті, Євине лоша Єлань – солової і гнідо-рябий Печворк. Всі вони нащадки мустангів, привезених із Америки до Одеського зоопарку. Люба проїхала риссю.
Погладивши спокійну Мєчту, я й собі захотіла прокататися:
– Тільки як же на неї забратися? Треба драбину!
– Це зовсім не важко, – запевнила тренер. – Ліву ногу зігніть у коліні й поставте в мої долоні, наче в стремено. Правою ногою відштовхніться від землі, водночас підтягніться руками, тримаючись за гриву.
Я швидко виконувала вказівки тренера і незчулася, як опинилася верхи на коні. Навіть сміятися не було з чого. Відчуття – неймовірні: сила крупної тварини, надійність чотириногого друга, «високо сиджу, далеко бачу»…
Собаки благородні і коні теж. Їх можна назвати друзями. Інші – для м’яса, молока, яєць. Кішка гуляє сама по собі. Коні і собаки розуміють слова, але більше інтонацію. Звеш – повертають голову. Гукнеш: куди пішла? – вертається назад.
Хочеш зробити гарно – зроби сам
Петро Іванович назвав доньку «трудоголіком», бо вона завжди в русі. Власноруч обладнала в новому помешканні санвузол. Тутешня піч її розчарувала, тому що через димохід втрачається багато тепла, а «руська» піч влаштована інакше. Люба склала її власноруч там, і тут складе, щоб хліб пекти і тепло зберігати. Їздить жінка на всьому, що рухається: автомобіль, мотоцикл, коні, навіть собак запрягла в санчата й проїхала сваричівськими лугами. Вона й коваль. Привезла горнило, ковальський інструмент. Підкови сама не робить, але «підганяє» для своїх улюбленців. Їй подобається робити все своїми руками.
– Любо, хіба жінка може робити все?
– Чого не вмію – швидко вчусь. – відповіла «сама собі режисер». – Колись прочитала фразу, яка стала принципом життя: «Назви проблему пригодою, і життя стане цікавішим». Так і живу.
Іпотерапія
Спілкування з кіньми допомагає досягти фізичної та психологічної гармонії, а верхова їзда розвиває координацію, покращує фізичну і психологічну форму, не кажучи про її дивовижну здатність до лікування багатьох захворювань. Коні приносять користь дітям, у яких порушена координація рухів, хворим на ДЦП, затримку розвитку, захворювання суглобів і кісток, у тому числі сколіоз.
Тримаючи десятки коней, сім'я Паничів організовувала кінні прогулянки в горах для відпочивальників та займалася іпотерапією, тобто лікуванням за допомогою коней. Лікували навіть однорічних діток. Якщо дитина навіть не тримала голівку, її клали на коня і возили. Ритм руху коней – як у людини при ходьбі. Температура на кілька градусів вища, ніж у людини. Встановлюється баланс, укріплюються м’язи хребта, знімається спастика м’язів у хворого… Для кожної дитини розробляли індивідуальні вправи. Приїжджали до них не ходячі, а за певний час, не менш як за рік, могли ходити.
У Криму діє благодійний фонд «Дитячий іпотерапічний центр «Поводья жизни», який очолювала Любов Панич. Про його діяльність писали в журналі «Півострів скарбів» і показували по «1+1».
Прочитавши в «Трудовій славі» статтю про Руслана Дем’яненка, запропонували безкоштовний курс іпотерапії, але ічнянська сім'я готується до поїздки в Німеччину на операцію. До того ж похолодало, але навесні вони планують допомогти хлопчику. Бажано їздити щодня або хоча б через день. Це тривалий процес, але він допомагає. Чим раніше звертаються, тим швидше настає видужання. Хотілося б допомагати хворим, приносити користь людям.
Наталія Черненко
|