«Хлопця в гори тягни – ризикни!»
Пісня Володимира Висоцького про те, що «кращими від гір можуть бути тільки гори, на яких іще не бував», повела молодих хлопців від затишних домівок, сяючої ялинки, маминих пирогів – на найвищу вершину України – Говерлу.
Перша поїздка в гори надавала неймовірного відчуття приналежності до елітного товариства – альпіністів. Маючи 15 років життя за плечима, і відчуваючи себе вже дорослим, думалося, що будь-які гори «звернеш», але…
У Ніжинському обласному ліцеї при університеті ім. Гоголя, де я навчався, є традиція кожен Новий рік зустрічати біля підніжжя гори Петрос в селі Лазещина Рахівського району Закарпатської області. Того разу зібралась група з 29 чоловік, на кожні 5 учнів – по одному вихователю.
Коли нарешті дісталися до селища, дуже «зраділи», бо виявилося, що до місця проживання ще треба йти пішки 7 кілометрів. А в кожного сумка з речами і пайками на 8 днів, і дівчатам потрібно допомагати їх нести. Тож цю відстань долали 4 години.
У будинку, де мали жити, з чотирьох кімнат – зайняли дві. Спальні місця на «полах». Світло – від генератора дві години на добу, ввечері. Треба було самим топити дві грубки і готувати їжу. Романтика…
Наступного дня, 31 грудня, рушили підкорювати найвищу вершину України – Говерлу. Подолавши перший етап підйому, влаштували фотосесію. На другому – зрозуміли, що на гору не підіймемось, бо в дівчат майже не лишилося сил.
У моєму рюкзаку, про всяк випадок, був домашній первачок. Після шести годин на морозі самогонка була крижаною і «йшла» відмінно. Дівчата теж хильнули потроху, підсміюючись: «Якийсь смак у цієї води…». Потім розтирали нею руки, а зігрівшись, повернули назад. До табору дісталися близько восьмої вечора, почали сушити одяг. До Нового року лишалися лічені години.
Його святкування видалося не дуже радісним. Всі були стомлені й розчаровані тим, що не вдалося підкорити Говерлу. З одним із супроводжуючих, 25-річним Олександром, ми вирішили удвох зробити ще одну альпіністську спробу. Новорічне гуляння тільки розгоралося, а ми о першій ночі вже спали. О дев’ятій спакували рюкзак найнеобхіднішим і рушили в дорогу. Підіймаючись, зустрілися з групою харківських альпіністів, яка спускалась у всій «бойовій» амуніції. Вони нас застерігали, мовляв, самі досвідчені, з професійним обладнанням не ризикнули йти далі, бо передали штормове попередження, а ми легко вдягнені й «зелені» в альпіністській справі можемо взагалі не повернутися з гори… Та ми не зважили на попередження ні тієї групи, ні двох інших, які ще зустрічалися на шляху вгору.
А невдовзі увійшли в той самий шторм, про який нас попереджували. Вітер був настільки сильним, що навіть коли спиною «лягав» на вітер і нахилявся в його бік, то на декілька секунд зависав на повітряних потоках. Але ми були сповнені рішучості все-таки підкорити Говерлу.
Біля Малої Говерлянки, в кемпінгу, залишили рюкзак із провізією, бо до вершини лишилось 500 метрів. Взяли тільки фотоапарати. І ось фінальний ривок.
Так неймовірно мело, що ми ледве бачили щось на відстані п’яти метрів. Часом підіймалися навкарачки. Але дійшли! Вершина! На радощах співали Гімн, «Рідна мати моя» та «Смереку», навіть не підозрюючи, що саме смерека нас згодом врятує.
Сфотографувавшись, розпочали спуск, але звернули надто вліво й опинилися з іншого боку гори. Проблукавши близько години, натрапили на знак «2 тисячі метрів над рівнем моря», й остаточно переконалися, що заблукали.
Раніше чули, що кожна тисяча метрів – це додаткові мінус сім градусів до температури повітря. Напрямок спуску вибрали, щоб вітер дув у спину, а гора прикривала тили. Спускалися в білій від снігу-граду темряві. Потім вітер і сніг поступово затихли, але почало сутеніти. Якщо чесно, ми боялися думок про найгірше. Згадалася домівка, родичі, як мама плаче, бабуся тримається за серце. І для себе вирішили – будь-що виживемо!
Схил ставав усе крутішим, хрустку льодяну скоринку пробивали ногами і ліктями, бо пересувалися вже на спині. Я не потрапив у слід попереду, різко посунувся, збив товариша і ми почали спливати вниз із величезною швидкістю. Зачепитися не було за що – суцільна льодяна ковзанка. Але в якийсь момент немов Божа рука допомогла нам зупинитися. Трішки віддихавшись, ми стали на ноги і не повірили власним очам. Метрів за три від нас чорнів обрив глибиною до півкілометра. Наче хвилею, накрила думка, що від смертельного польоту нас відділив лише вузенький шматочок землі. Далі спускалися повільно, по оспіваній смереці, яка слугувала нам канатами-драбинами.
Внизу, через півгодини ходу, побачили, що крізь дерева пробивається світло. Це був санаторій «Заросляк», звідти до залізничного вокзалу Рахова нас підвезла молода пара. Була вже одинадцята ночі. За годину ми їхали в потязі, куди нас посадив начальник станції, застерігши провідника, щоб грошей із нас не брав…
Сім кілометрів пішки до «нашого» села ми долали вже на «автопілоті» – були вкрай виснажені, голодні й холодні. Дісталися бази лише під ранок. Ніхто не спав, керівник групи випив усі заспокійливі пігулки з аптечки, а дівчата нас уже оплакували. Ніхто не сподівався побачити нас живими…
Решту днів перебування в Карпатах я не відходив від табору далеко. Ми з Олександром ще довго не могли усвідомити того, що були за крок від смерті. І причиною того стала наша впертість і безпечність. Пригоди на Говерлі остудили наші «гарячі» голови, і ми поклялися, що нічого й ніколи в своєму житті не будемо робити наперекір здоровому глузду. Єдиним позитивом, вважаю, є те, що я знайшов не просто друга, а брата! На все життя! І з ним я готовий до будь-яких випробувань і хоч на край світу – не підведе!
Мамі всіх подробиць знати не варто.
Артем Петренко, студент Ніжинського університету ім. М. Гоголя
|