Скільки там того села, а розтягнулися Гейці кілометрів на три. Вулиця така довга-предовга, що приміський поїзд зупиняється двічі.
Ото, як іти до Гейців із «720-го», на початку села жив Тимченко, а якщо з «Коломійцевого», то в першій хаті, теж ліворуч, жив Сидор. Саме так їх і називали: одного на прізвище, іншого на ім’я. І ніяких прізвиськ – всі й так розуміли, про кого йде мова, бо вирізнялися в Гейцях між незліченними Гейцями.
Мали ці двоє багато спільного й різного. З’явилися в селі після війни. Обидва – без ніг. Лівий протез, правий протез. Параска прийняла Сидора Панчошного, Ганна – Василя Тимченка. І потекли мирні трудові будні. Дарма, що без ніг, чоловіки без діла не сиділи.
Сидір шевцював. Що в кого порвалося, несли до Сидора, тож хата на околиці ніколи не сумувала без людей і без роботи. Колись і я носила свої черевики на ремонт. Пам’ятаю тихих, неквапливих, усміхнених Сидора Васильовича і Параску Іванівну в зеленому затишному дворику.
Тимченко ж удома не сидів. Посеред села стояла колгоспна кузня, то була його робота. Щоранку гупав протезом по стежці мимо нашого двору, увечері – з роботи. Коваль чаклував над розпеченим залізом. У горнилі червоно жаріли вуглинки. Кілька разів дозволяв нам, дітям, роздмухувати міхи і цокати молоточками на всі лади. Василь Сергійович працював до пенсії. Тепер ні коваля, ні кузні.
У хаті Тимченкової дружини Ганни Порфирівни доводилося бувати не раз, бо внучка Валя була моєю подружкою. Щоразу в темних сінях нас лякали дідові «ноги». Кілька протезів світло блищали, і хотілося доторкнутися до них, і лячно було.
Щороку чоловіки їздили на «перекомісію». Невже якийсь бевзь сподівався, що в інвалідів війни виростуть ноги? Коли в інших боліло від ран то там, то сям, ці двоє ні на що не скаржилися. Як може боліти те, чого немає?
Протягом життя Сидір Панчошний і Василь Тимченко купували в місцевому магазині одну пару взуття на двох. Чоботи, черевики, тапки… Одному правий чобіт потрібен, іншому – лівий. Розмір, напевне, підходив.
Для нас, малих, вони були дідами. Але без ніг залишилися, коли їм не було й тридцяти років. Сидір народився 1916 року, Тимченко – 1920-го.
…2016 рік. На екрані телевізора новини з війни сучасної. Журналіст бере інтерв’ю у молодого солдатика, який лікується в госпіталі після поранення в зоні АТО.
– То нічого, що я без ноги, –
Посміхнувся на камеру воїн, –
Я медалі «За мужність» достоїн.
Захищали Донбас, як могли.
То нічого, що й він без ноги,
Тільки жаль, що зажуриться мати,
І в футбол нам уже не ганяти.
Ми Вкраїну свою берегли.
То святе. Ну, не маємо ніг
(в мене лівої, правої – в нього),
Ми купили зате, слава Богу,
На обох одну пару чобіт.
…Обірвався напружений сміх –
Ще один застогнав у палаті.
Не поділять багатства багаті.
То нічого, що хлопці без ніг?
Наталія Черненко
|