Не ланкова, не бригадир, ніяка не «шишка»…
Бабусі на зупинці не стоялося спокійно. Вона то розтирала плече, то стріпувала рукою, наче отерплою.
– Болить? – співчутливо запитала попутниця.
– А чого б їй не боліти? Отакі кошики тягаю мало не щодня!
– То ви себе пожаліли б.
– Не звикла я себе жаліти, бо ніхто мене ніколи не жалів. Як закінчила сім класів, так і дитинство моє закінчилося. Більше ніде не вчилася, а все життя знала тільки роботу. Ні ланковою, ні бригадиром не була, ніякою «шишкою». Що найважче – то моє: свинарка, доярка, телятниця. А починала на цегельному заводі.
Ще не стара, але виснажена тяжкою працею бабуся розмотувала перед випадковою людиною клубок невеселих спогадів.
Матінко-зірко…
– Мати померла рано, в 32 роки, залишивши сиротами мене й сестричку. Був і братик, але його задушила скарлатина. Він ще й ходити не вмів, а тільки лазив попід лавами, збирав тоненькими пальчиками крихточки, що траплялися.
Пам’ятаю, як батько намотував на руку довгу мамину косу, і тягав бідну по долівці, носаками підгиляв. Коли народився хлопчик, мама осліпла. А батько покинув нас.
Бувало, мати вийде з хати, сяде на осонні, а ми біля неї крутимось. Обнімає нас, пригортає, обмацує обличчя, наші худенькі тільця і просить:
– Дітки, станьте проти сонечка. Може, хоч трохи вас побачу.
Вистроїмось перед нею, мама на нас дивиться-дивиться, та й заплаче:
– Не бачу…
Захворівши, все просила бабусю:
– Мамо, догляньте дітей, не віддавайте їх нікуди.
А як померла, отоді, голубко, пішло у нас «життя»!
Скільки не прошу: мамочко, ріднесенька, приснися – ніколи не сниться. Тільки одного разу якась жінка в білому платочку постояла мовчки і десь поділася.
Жоржина від солдата
Наша хата стояла в центрі, а під час війни перейшли жити на околицю, бо в селі німців повно. Сидимо в хаті, входить німець: гель-гель-гель! Як наставив автомат, я чкурнула на піч, під куфайкою сиджу, а тоді подумала, що матері щось заподіють. Стала перед матір’ю, а він: га-га-га! – засміявся, наче гусак, і пішов із хати. На подвір’ї убив курицю і поніс.
Сиділи і в погребі, куди нас матері ховали, понамощувавши попід стінами такого-сякого лахміття. Ляду бур’янами прикрили. Заглянув німець, зареготів і пішов, а ми принишкли, як мишенята.
У війну одного разу солдат кинув мені з вагона велику жоржину. Гарна червона квітка! Як найбільший скарб, несла її додому, поставила у банку з водою і гірко плакала вранці, бо пелюстки обпали на стіл. Мені в житті букетів не дарували, тому ота жоржина від незнайомого солдата гріє душу й нині.
На колгоспних хлібах
Нас виховувала бабуся. Їй не раз казали: у вас хата стара, віддайте дітей у дитбудинок! Але вона пам’ятала доччине прохання. Щоб прогодувати онуків-сиріт, тягла норму в колгоспі, а ми помагали. Я була «велика». Трудно було, а найважче – сапувати тютюн. Було таке, що й чаділи від того запаху.
Після школи два хлопці та дві дівчини, і я серед них, пішли на цегельний завод. Чотири роки тягали цеглу. Палажка порадила:
– Переходь на ферму, виписуй дерево і будуй хату.
Свинаркою працювала, застудилася… Знов мені добрі люди радять:
– Ольго, покинь, бо пропадеш.
Пішла в рільничу бригаду, вигрілась на сонці. Аж ось просять підмінити доярку. І тут легше, ніж на свинофермі. Потім перейшла на відгодівлю бичків. А пенсії 1050 гривень заробила. А сусідка каже: ледащо! Щоб ти так весь вік лежала, як я.
Ой Василю, Василечку
Коли ми з сестрою залишилися без баби, жили удвох у старій хаті, а нову будували. Галина на той час працювала на цегельні, то цеглу й черепицю вона постачала, а за всю решту (дерево або робочу силу) я платила.
Був хлопець у мене, проводжав додому, а то якось стоїть переді мною, землю ковиряє:
– Мати не дозволяє одружуватися, бо ти бідна сирота.
Василь Геєць бігав за моєю молодшою сестрою. А Галька не звертала уваги на його залицяння. Через неї я і в клуб не ходила, гляділа її доньку Валю. Сватали мене чотири хлопці – ніколи мені заміж виходити. Якось на храм з кумами в клуб пішла та повернулася пізно, а сестра мені докоряє:
– Кому ти така потрібна?
А тут Василь, ображений відмовою, пропонує:
– Виходь за мене.
– Піду! – кажу. – Василю, я згодна!
А сама до тітки кинулась за порадою, і вона заспокоїла:
– Іди, а як несила терпіти – вернешся додому.
Так оце й по сей день вертаюся! Більше сорока років прожили разом у його Гейцях, всякого бувало. Борщу поїмо, за кашу поцілуємось та й спати полягаємо.
У сварках чоловік тягнув руку не за мною – за матір’ю. Ображали, не завжди й молока могла напитися, хоч і корову держали. На весілля нас не дуже гукали, бо бідні були. Отак тяжко прожила з ним, а ще й голосила, коли помер, бо і в плотні працював, і муляр – руки золоті. Недавно Василь приснився: пригорнув мене, так тепло стало! Рушили йти, а я однією ногою не можу ступити. Мабуть, я однією ногою вже на тім світі.
– Живіть, Ольго Мусіївно!
– Я й сама не проти.
Горе-батько
Батько наш, Мусій Прокопович Гакало, працював стрілочником на залізниці. Баба одклопотала його від армії. Повела за руку сліпу дочку, на другій – тримала малого внука, а ми з сестрою бігли, тримаючись з обох боків за материну спідницю. Зайшли в сільраду:
– На кого їх залишите, якщо зятя заберете?
Так і не пішов воювати. Зате знайшов собі «нєвєсту» в Гужівці та й виїхав із нею в Крим, покинувши трьох дітей і хвору дружину.
Довго його не було. Приїхав, щоб зібрати документи на пенсію, коли в нас, уже дорослих, підростали свої діти, а його внуки. І була збудована нова хата. Але ні коридору, ні забору, ні воріт… Одного разу мию посуд надворі, раптом чую:
– Здрастуйте.
– Тепер явився?
– Мені від тебе нічого не треба. Гроші в мене є.
– Так поможи нам коридор добудувати.
– На коридор – немає.
Наступного дня пішла я в магазин, там людей багато, і він пригощає всіх горілкою.
– Який щедрий дядько! – каже хтось із жінок, а я:
– Це мій батько.
А він навіть цукерки Наталі не купив, онучці своїй.
Галя його прийняла, бо була молодша, то менше й знала. А я такого надивилася… Він тут покинув трьох дітей, і там трьох нажили. Бив і другу жінку, казала моя сестра по батьку, найменша його дочка.
Оце ти мене «розкочегарила». Пиши все, хай почухаються, – завершила спогади Ольга Мусіївна. – Для чогось же я жила на світі!
Наталія Черненко
|