Прорости у шести дитячих долях...
На фото усміхнені люди приблизно одного віку. Це не випадкові перехожі – це рідні брати і сестри Неізвєсні з Парафіївки. Найстарша з них, Галина, народилася 1938 року, через два роки – Раїса, Анатолій з’явився на світ уже після війни, в 1946 році, через три літа – Василь, через два – Валентина, і наймолодший, Володимир, народився 1954. Така-от хронологія. Звичайні імена, відомі дати народжень, ось тільки прізвище викликає подив і запитання: чому – Неізвєсні?
… Десь на Дніпропетровщині забрали з вулиці бездоглядного малюка Миколку та ще кількох хлопчаків і відправили на Чернігівщину, в Качанівський інтернат (чи дитбудинок?) для безпритульних.
– Як тебе звати?
– Коля.
– Скільки тобі років?
– Не знаю.
Подивилися на дитину – років 3. Записали приблизний рік народження – 1915.
– А прізвище своє знаєш?
– Ні.
– Будеш Неізвєсним. Як звали тата й маму?
– Не пам’ятаю.
– А з ким ти жив?
– З дідом Трохимом.
– Значить, запишемо Трохимовичем.
Так у нашій Качанівці з’явився Микола Трохимович Неізвєсний, родом із Дніпропетровщини, з якою пов’язували тільки спогади про діда і про сестричку.
В ті часи нікому солодко не жилося, а дитбудинківцям і поготів. Виживали, як могли, ловили рибу, щоб потамувати голод. Батька-матері немає, то хто пожаліє? Миколка плів ліску з кінського волосу, ловив щуку, продавав її у Парафіївці на базарі. Назад повертався через Власівку, взамін купляв молоко і бублики. І навіть ботинки купив за спійману рибу. Це була розкіш, бо на літо вихованцям давали одні труси. Діти рано ставали винахідливими. Ковзани, наприклад, майстрували з телячої ребрини, прив’язувавши її до ніг якимись вірьовками.
Одержавши атестат про закінчення Парафіївської школи, 1932 року Микола пішов працювати на місцевий цукровий завод, якому присвятив більше 50 років свого життя. Освоїв професію електрогазозварника і щороку їздив до Києва в інститут Патона здавати екзамени, щоб підтвердити кваліфікацію. За добросовісну роботу одержав орден «Знак Пошани».
У Парафіївці знайшов собі дружину, Параску Федорівну, з якою виростили та виховали шестеро чудових дітей. Старша дочка Галина виїхала в Луганськ, працювала там майстром на текстильній фабриці. Сама стала на ноги і братів та сестер за собою покликала. Знайшлася там робота Раїсі, Анатолію, Валентині. З часом усі отримали квартири. Не поїхав тільки Володимир, бо здобував вищу освіту в Києві, там і залишився. А Василь їздив, але повернувся:
– Там же картоплі немає! – жартує.
А якщо серйозно, то зостався біля стареньких батьків. Першою покинула цей світ мама, а 2000 року відійшов у вічність і тато, залишивши по собі добрий слід у житті, дивне прізвище та три сини, як орли, три доньки-голубоньки. Всі дружні, самостійні, повивчались і вийшли в люди своїм трудом.
– І працею батька й матері, – додає син, Василь Миколайович, який нині живе в Ічні. Він же розкрив ще одну важливу сторінку в житті колишнього дитбудинківця, батька багатодітної родини, орденоносного трудівника – участь у Великій Вітчизняній війні.
Микола Трохимович пішов на фронт 18 вересня 1943 року. Потрапив в оточення в Пінських лісах Білорусії. Осколком поранило бійця в коліно, ледь ноги не позбувся. Міг би повертатися додому, але підлікувався в госпіталі й пішов далі воювати. Брав участь у взятті Берліна. За відвагу в боях, за мужність і героїзм солдат Микола Неізвєсний нагороджений багатьма орденами й медалями. Вони йому дісталися не задарма, за них заплачено потом і кров’ю, але прийшли мирні роки, народжувалися й підростали діти, і – гралися батьковими нагородами. Яскраві, блискучі «цяцьки» приваблювали малечу, а він не перечив. Так усе й порозгублювали, тільки пам’ятають, що був орден Червоної Зірки.
Уже в зрілі роки Микола Трохимович не полишав свого захоплення риболовлею. Не було жодного тижня без улову і без риби на столі. Внуки пам’ятають щуку – на всі ночви!
Наталія Черненко
|
