Пиріжки для брата
Марії Сердюченко першого січня виповнилося 87 років. Сорок два з них пропрацювала в колгоспі, в основному на тваринницькій фермі. В селі жила до 2001 року, поки могла дати собі раду. Зараз живе в Ічні, в родині доньки, бо саму себе обходити вже не в змозі. Нагодована і доглянута, Марія Іванівна час від часу згадує надзвичайно тяжке дитинство, коли бігала босоніж по Зоцівці. І тоді у пам’яті зринають гіркі спогади, найперший – розкуркулення.
Сім’я Кравченків мала міцне господарство. Коли почалася колективізація, родину з трьома дітьми виселили з хати і їхнє дворище перетворили на колгоспне. Батька посадили в тюрму, звідки він так і не повернувся.
Мати одного разу возила дітей у Прилуки, щоб показати їх чоловіку. Марійка назавжди запам’ятала, як із тюремних дверей вийшов тато, здалеку подивився на них, що сиділи на возі, повернувся і зник у темному отворі. Більше його не бачили.
Наступна згадка – про голодний 33-й рік. З матері, яка збирала на своєму ж полі чи то колоски, чи то картоплю, познущалися не чужинські зайди, а сільські «добродії»: зняли чоботи і босою вкинули в силосну яму. Три дні вона там просиділа, бо яма була така глибока, що з неї тільки небо видно. Марно кричала до хрипоти, ніхто її не чув. Витягнув жінку іваницький об’їждчик.
Щоб порятувати дітей від голодної смерті, хвора мати хотіла здати їх в інтернат для безпритульних у Качанівці. Тільки ж хто візьме розкуркулених? Привела до колишнього панського палацу, показала на стрижених вихованців:
– Ідіть до них.
А сама заховалася за деревом. Від власних дітей утікала!
– Мамо! Мамочко! – закричала Марійка і побігла за матір’ю. Заплакала мама й зупинилася. Так, плачучи, поверталися в Зоцівку всі вчотирьох.
Мати з кожним днем почувала себе все гірше й гірше. Коли стало зовсім погано, пішла в Іваницьку лікарню, але не дійшла, померла в дорозі. Поховали її в Іваниці чужі люди, без домовини, замотали в щось і так поклали до ями. Пізніше могилку показали дітям, які підросли й шукали неньку. Син Гриць як зумів поставив хрест і підписав.
Трійко осиротілих діток виживали як могли: до пізньої осені спали надворі, під кущем смородини, притулившись одне до одного. Тоді їм дозволили ночувати в дідовій хаті, де варилася картопля колгоспним свиням. Біля величезного казана було тепло і можна було вхопити картоплину.
Так тривало, доки їх не помітив якийсь перевіряючий. Він дав місцевим чиновникам вказівку роздати дітей по людях. Хоч вони з розкуркуленої сім’ї, але все ж таки діти, мабуть, так подумала заїжджа людина. Зате свої ніби й не бачили сиріт. А може, й бачили, так у кожного сім’я, зайвий рот нікому не потрібен. Так десятирічна Ольга, семирічна Марія і шестирічний Гриць «розлізлися межи людьми», як писав Тарас Шевченко.
Старша сестра Ольга гляділа чужих дітей у різних сім’ях. Марія потрапила до хороших людей. Принаймні так вона вважала деякий час. Та невдовзі дали їй два пиріжки:
– Іди од нас, Марусю.
Як пахли ті пиріжки! Як хотілося їсти! Не їла. Понесла Грицю, який жив у якихось двох жінок, бо він був уже пухлий. Спати дітей поклали долі. Хоч і в темряві, й тихесенько їв Гриць принесений сестрою рятівний гостинець, а все-таки хазяйки почули звуки чи пахощі й один пиріжок забрали собі. Марія так плакала від образи!
Згодом дівчину забрав до себе батьків брат. Дядько загинув на війні, а з тіткою Варкою, його дружиною, Марія жила, поки заміж не вийшла. Петро Сердюченко був доброю людиною, разом вони поставили на ноги доньку та сина.
Дуже дружні змалечку Марія та Григорій повиростали і, не зважаючи на статки чи нестатки, завжди всім ділилися й допомагали одне одному. Через десятки років Григорієва донька Ліда купила своїм батькам санаторно-курортні путівки. Сам не поїхав, а відправив з дружиною сестру Марію. Мабуть, добре пам’ятав ті пиріжки.
Наталія Черненко
|