Життя триває!
День інвалідів – це не свято у звичному розумінні, це нагода уважніше подивитися навколо себе і серцем побачити тих, кому потрібна допомога.
Григорій Сайко – інвалід з дитинства, але, дивлячись на цього життєрадісного чоловіка, розумієш, що в нього є чому повчитися здоровим песимістам. Григорій Якович ремонтує взуття й одночасно розповідає про себе, наче з книжки читає:
– Я народився в Більмачівці. Весною на підготовку до школи ходив на двох ногах, а першого вересня в перший клас прийшов уже на милицях. Влітку через мою необережність нога потрапила між шестерні. Болю я не відчував, тільки бачив, що з черевика тече кров. Мати хусткою перев’язала, ніби джгут наклала, і повезла в лікарню, де мені відрізали роздроблену ступню. Доки не народилися власні діти, я не розумів, що пережила моя бідна мати, коли їй принесли сина без ноги.
Після закінчення школи Григорій Якович вивчився на майстра-взуттєвика. Спочатку працював у Куликівському районі, а згодом перебрався до Ічні. Працював майстром цеху. Відповідав за культмасову роботу, очолював підприємство побутових послуг «Маяк». І вже має 42 роки стажу на трудовій ниві. А ще закінчив 10-місячні курси баяністів-хормейстерів.
– Інвалідам з обмеженими можливостями потрібен транспорт, – продовжує розповідь Григорій Якович. – Перший автомобіль я одержав через рік після подання заяви, другий – через місяць, а третій, мабуть, одержу через 80 років. Раніше давали транспорт на 7 років і 60 л бензину на рік, а тепер – 172 грн. на рік. Скільки бензину я можу купити на ці гроші? Якщо автомобілю більше десяти років, бензину зовсім не дають, а моїй автівці – 25. Я перед виборами просив деяких кандидатів у народні депутати, щоб у Верховній Раді не забули про інвалідів.
– Григорію Яковичу, кому Ви передасте своє ремесло? – запитую.
– Учні не хочуть іти цим шляхом. З комп’ютером працювати – престижно, а ремонтувати взуття – для них принизливо. Пропонував кільком хлопцям-інвалідам, але не погоджуються.
За мить майстер знову усміхається:
– Життя триває! З дружиною народили й виховали двоє дітей, маємо трьох онуків. У вільний від роботи час виходжу в радіоефір. Маю ще одне хобі – кролів. Кролячого м’яса у нас ніхто не їсть, а займаюся їх розведенням, бо це цікаво, цим живу. Я й дисертацію на цю тему написав би… Люди дякують, а мені наче медом по губах. Якщо інвалід сидить дома в режимі «диван-телевізор» – це дуже скучне життя. Між людьми забуваю своє горе.
Наталія Черненко
|
