Острівець дитинства – хутір наш
«Мов листя з клена, ми розлетілись по світах, а в серці назавжди ти, наш острівець дитинства, хутір наш…» (Ніна Однолько)
Батьків не вибирають. Малу батьківщину – теж. Комусь пощастило народитися в багатому селі, а комусь наймиліший у світі маленький хутір. Там немає церкви, школи, пошти, лікарні, зате багато рідних людей. Не обов’язково кровних родичів, а сусідів-хуторян, бо всі живуть – як на долоні. Після навчання молодь сюди не повертається. Доживають віку пенсіонери, чекаючи на літні канікули внуків і правнуків.
Доля хутора Однолькового схожа на долі таких же неперспективних. Але тут якась особливо родинна атмосфера і дружні люди. За словами Щурівського сільського голови Оксани Гальченко, в хуторі зареєстровано вісім мешканців, а зимують тільки троє, і тільки влітку хутір оживає. До батьківських хат приїжджають діти і привозять уже своїх онуків, разом обробляють городи, вирощують птицю. От тільки зібратися для відпочинку їм ніде, бо на вигоні посеред села єдина «спільна» споруда – колишня «лавка» – розвалювалась і заростала бур’янами. Активні та ініціативні хуторяни перетворили забур’янений сільський куточок у «культурний центр» і назвали його «корчмою», хоча це фактично музей старожитностей. З іконами, картинами, вишитими рушниками, портретами Тараса Шевченка та земляків, національними костюмами, книгами. Нащадки хуторян девізом своєї роботи обрали слова І. Багряного: «Ми є. Були. І будем МИ. Й Вітчизна наша з нами». Толокою відремонтували і причепурили «лавку» так, що і самим приємно зібратися святкового дня, і гостей приймати не соромно. На Зелену неділю їх було близько ста. Їхали з навколишніх сіл і міст, і з далеких: Донецька, Дніпродзержинська, Білої Церкви, Києва, навіть з Кишинева. В книзі реєстрації гостей більшість писали прізвище Однолько, якщо інакше – значить, мама Однолькова.
Навесні цього року в Однольковому заклали парк імені Віктора Сидоренка, який загинув в Афганістані. Його матір Ніну Василівну називають Берегинею, бо вона зустрічає і приймає всіх, хто приїжджає в хутір. Урочистою ходою пройшли хуторяни й гості на сільський цвинтар, поклали квіти на могили своїх пращурів, першого вчителя кількох поколінь Однолька Андрія Петровича та Віті Сидоренка…
До книги «700 відомих ічнянців» увійшла розповідь про уродженця Однолькового, заслуженого вчителя України Володимира Однолька, автора десятка поетичних і педагогічних книжок, похованого на Байковому кладовищі в столиці. У творах Володимира Григоровича оспіваний рідний край: «Наше село завжди жило бідно, але вражає моральне здоров’я моїх односельців. Я не пам’ятаю, щоб хтось опускався до жебрацтва чи пияцтва, кожен працював у колгоспі, на городі, заробляв на життя». На відкритті музею старожитностей звучали також вірші Ніни Однолько, Галини Однолько та інших аматорів.
Зачудований лелека поглядав з високого береста на гамірне велелюддя, яскраве українське вбрання, клумби, тиночки з розмальованими горщиками і на 50-літровий казан з кулешем. Звучали козацькі пісні, гармошка перемовлялася з бубоном, присутні аплодували тим, хто отримав подяки за активну участь у благоустрої хутора. Про кожного можна розповідати окремо, бо що не людина – то особлива доля. Багаті на творчі знахідки Галина Однолько, Людмила та Василь Іванюки, Ніна та Олексій Пархомчуки, які були в центрі відновлювальних робіт.
Через два роки нащадки хуторян відзначатимуть 300-річчя першої письмової згадки про Однольків хутір, про заснування якого ходять легенди. Одна з них міститься в дослідженні Вітольда Плошка «Мій родовід». Інші – передаються усно. Добре було б до цього ювілею зібрати їх і видати окремою збіркою.
Хутір. Зелений кучерявий острівець серед розлогих полів. Біжить курна дорога від нього до шосе, веде у широкі світи дорослих дітей, які в пам’яті хуторян так і залишаться Галинками, Васильками, Надійками…
Походження прізвища
Прізвище Однолько – українського походження, на що вказує зменшувально-пестливий суфікс -олько, і утворене від прізвиська Один або Одинець, як називали самотню людину. Таке прізвисько іноді давали єдиній чи просто першій дитині. Одинцем іменували також того, хто жив на окремому висілку. Це підтверджено значною кількістю в древніх актах Одинців, які мали cім’ї та нащадків, отже, зовсім не одиноких. Чергування голосного «и» з нульовим звуком є результатом історичних змін, що відбувалися у мові. З часом Одинець став Однольком.
Наталія Черненко
|
