«Поверни до нас, Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і вік!»
– По цьому дому, по веселому чи дозволите колядувати, колядувати, дім звеселяти, дім звеселяти, дітей збудити, Христа славити?!» – гукали ми колись під вікнами в сусідів та родичів. Виходила господиня, запрошувала до хати:
– Ну, колядуйте!
А за тиждень на вулиці вже чулося:
– Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски. А як не дасте ковбасу, я вам хату рознесу!
Вареників і каші, звичайно, не давали, а домашньою ковбасою пригощали, і такою смачною вона була на морозному повітрі під вечірніми зорями!
Рано-вранці наступного дня від хати до хати бігали хлопчики, засіваючи зерном :
– Сію, сію, посіваю, з Новим роком вас вітаю! На щастя, на здоров’я, на Новий рік, щоб родило краще, ніж торік. Коноплі – під стелю, а льон – по коліна, щоб у господарів голова не боліла!
І вся малеча раділа цукеркам, пиріжкам, горіхам, яблукам, копійкам, а паперовий карбованець вважався цілим багатством!
Минали роки, змінювалося ставлення влади до християнських свят, і вже безбоязно юні українці колядували, щедрували й засівали, вітаючи земляків зі Святками. З’явилися книги, радіо- і телепередачі з новими й давніми обрядовими піснями зимового циклу. Вони вивчалися і в школах, звучали на позашкільних заходах і в кожній оселі.
Вважалося, чим більше ряжених побуває в хаті, тим багатшим, щасливішим буде наступний рік. Тільки встигай, було, одбувати їх: одну ватагу обдаруєш, проведеш за двері – інша до хати проситься. І реготу, пісень наслухаєшся стільки, що довго ще вчуваються щирі побажання, і віриш у те, що все бажане здійсниться: всі будуть живі-здорові, діти поважатимуть старших, добро та злагода пануватимуть у родині. Не жаль господарям для цього ніяких гостинців, щедро віддячують гривнями, мандаринами, солодощами…
Буває, вранці котрась бабуся знайде під двором або й у дворі «свої» карамельки, придбані з мізерної пенсії. Мабуть, не сподобалися перебірливим щедрувальникам і тому полетіли в сніг. Витре старенька сльозу, пригадавши голодне дитинство, і вибачить нерозумним:
– Не голодні, слава Богу.
Час не стоїть на місці. Потроху почала братися кригою бездуховності пострадянська відлига. Все менше дітвори ходить по хатах на Різдво, Щедрий вечір, Старий Новий рік. Двоє-троє зайдуть – і то добре. Дійшли до того, що господарі вже просять сусідських дітлахів колядувати-щедрувати-засівати. Чи комп’ютери їх «поприпинали», чи життя стало настільки заможнішим, що не цінують зайвої копійки й цукерок, чи просто міліємо душею і духом, що вже батькам стало соромно пускати дітей нести світле слово віншувань і побажань до осель земляків, а дітям – ліньки.
Втрачаємо джерела духовності, віри, надії. Селимо на покуті душі безнадію, сум, непевність та невдоволення. А ми ж діти найбільшого Володаря – Небесного Батька. Усвідомлення цього має додавати нам снаги до життя, радості від кожної прожитої миті, сил і терпіння для добрих справ та любові до ближнього. Повернувши радість у серця, ми осягнемо велич і значення Віри та Різдва: всепрощення і дарування своїм ближнім – близьким чи далеким – любові та радості, що променіють із Різдвяної стаєнки, зігрівають наші серця, нагадуючи, що не головні в нашому житті статки і слава. Господь же прийшов на землю в убогості, а досяг визнання й життя вічного. Тож звернімо свій погляд на Того, хто врятує нас від пітьми, якщо віритимемо в нього і дотримуватимемося заповідей Божих, і нехай наші серця назавжди покинуть сумніви та сум, а Віра зміцнить нас, стане поводирем у нинішньому жорстокому і прагматичному світі, дарує впевненість у своїх силах, успіх і задоволення від твореного нами добра, яке повернеться ясним сяйвом благодаті…
Як із маленьких крапель починається великий дощ, так і одна до одної колядки, щедрівки, засівальні нехай відроджують давні народні обряди, звеселяючи родини й оселі, розростаються на все місто, на всі села, підносять нас до духовних висот і обдаровують милістю, якої заслуговуємо.
Наталія Черненко
Фото автора
|
