Вище ватерлінії…
Шостого червня працівники засобів масової інформації відзначають своє свято – День журналіста.
В журналістику приходять по різному. Хтось проявляв інтерес до неї зі шкільних років, а хтось у порівняно старшому віці, маючи за плечима чималий життєвий досвід. До останніх належить Михайло Салата. Народився Михайло Петрович в Ічні, двадцять років колихала його доля на морських та океанських хвилях, – ходив на суднах під прапорами Радянського Союзу, України та інших країн. Ще на стільки ж викинула на сушу – у бурхливий вир життя газетярів. І десять з них він працював у рідній районці – «Трудовій славі».
Михайло Петрович згадує, як змалку любив читати і під впливом романтичних повістей про морське життя, піратів, пригоди ще в шостому класі твердо вирішив, що буде моряком. Закінчив Одеське вище інженерно-морехідне училище, а потім ходив на суднах по морях-океанах. Побував у багатьох країнах світу. Проте будні моряка виявилися далекими від романтики. Працював механіком, тож більшість часу проводив біля двигунів у тій частині суден, що нижче ватерлінії. А йому, інтелектуалу, з широким кругозором та прагненням пізнання світу, хотілося живого спілкування з людьми, ділитися з ними своїми почуттями й думками.
Під час відпусток в Ічні, зустрічався з друзями Анатолієм Денисенком та Анатолієм Пушкарем, які працювали журналістами у Варвинській районній газеті. Захотілося й самому податися в журналістику, бо відчував, що це йому дуже близьке. Вирішив вступати на заочне відділення факультету журналістики Київського державного університету. Проте виявилося, що в ті часи отримати другу вищу освіту можна було лише за спеціальним дозволом, а без нього документи до вузу не приймали. Отримати його Михайлу не вдалося, і тоді він розрахувався з морфлоту і приїхав до Варви, сподіваючись на підтримку друзів при працевлаштуванні в місцеву районку, що могло б відкрити йому двері до навчання. Та редактор відмовився взяти на роботу, мовляв, і так багато ічнянців у газеті…
Газетярські шляхи
Потім зв’ясувалося, що є місце кореспондента в Талалаївській районній газеті. І Михайло ризикнув там випробувати свою силу слова. Спогади про те, як витримав екзамен на кореспондента ще й досі живуть у його пам’яті. Редактор Іван Нємченко – чоловік з великим журналістським досвідом, – мав особливий тест виявлення журналістських здібностей – написання кандидатом своєї автобіографії. Моряк підійшов до такого незвичного завдання творчо, але у відповідності до вимог створення такого документа, що дуже сподобалося редактору. Пізніше він цитував її колегам і давав почитати, щоб повчились, як треба писати автобіографію.
Перший матеріал за яким Нємченко послав новопризначеного літпрацівника, був репортаж зі складу мінеральних добрив. Наказав розібратися, що й до чого. Михайло написав критичний матеріал «Гроші на вітер», бо на складу був бардак, під дощем мокли й пропадали тонни добрив. У газету замітка пішла майже без змін, за винятком правки русизмів, бо після школи тривалий час моряк користувався лише російською. Та вже на другому, третьому матеріалах новоспечений газетяр відчув реалії роботи у районці. У матеріалі про роботу райпобуткомбінату, він дослідив чому не виконувався там план і прийшов до висновку, що причиною цього є брак. Так і назвав критичний матеріал – «Причина невиконання плану – брак». Редактор подивився написане, похитав головою, а потім переробив замітку і назвав «На райпобуткомбінат великі надії». Переписав все до навпаки і вийшло, що організацію хоч до нагороди представляй. Таких моментів, коли правда замовчувалася, було немало за його журналістську практику.
Згодом Михайла Петровича підвищили до заввідділом листів. Тут менше треба було писати агіток, а більше спілкуватися з читачами газети. Його це більше влаштовувало: робив огляди листів, переписувався з позаштатними кореспондентами, читачами. Взагалі любив писати про життя людей. Критика, звичайно, ніяка не проходила. Газета була органом агітації та пропаганди, як і всі ЗМІ за радянських часів.
По закінченні університету Михайло Салата знову ходив у море, але вже заступником редактора газети Чорноморського пароплавства – «Моряк».
А до ічнянської «Трудової слави» теж на посаду заступника редактора Михайла Салату запросили колишній редактор Петро Багмут та завідувач відділу пропаганди й агітації райкому партії Віктор Кичай. Відбулася розмова й з першим секретарем райкому Борисом Павленком, який пообіцяв допомогти із житлом. Для сім’ї журналістів, дружина Михайла Віра до одруження вже працювала в нашій районці, це стало чи не головним аргументом для повернення з Одеси до Ічні. У них тоді підростали дві донечки. У першій новозбудованій п’ятиповерхівці Салати отримали однокімнатну квартиру.
Робота в «Трудовій славі» мало чим відрізнялася від попередньої райони. Те про що хотілося писати, не віталося партійним керівництвом, а те, що треба було – особливого натхнення не викликало. Газета жорстко контролювалася райкомом партії. І хоча журналістів на бюро райкому не викликали (за все віддувався редактор Петро Багмут), та газетярі добре розуміли «ситуацію». Тому в газетних матеріалах часто займалися само цензурою, щоб не підставляти не тільки себе, але й Петра Пантелеймоновича.
Вільніше стало працювати при Михайлу Горбачову, який запровадив перебудову. Михайло Салата вважав своїм обов’язком підтримувати все передове в суспільстві, розповідати про демократичні зміни, знайомити читачів з останніми реформами та пропагувати нові форми господарювання. Як і раніше писав нариси, замальовки, репортажі про кращих людей району, про роботу промислових підприємств.
А коли Україна оголосила свою незалежність, з великою надією писав про перші нелегкі кроки української державності, якій заважало рухатися вперед старе мислення керівництва на всіх щаблях державного механізму.
Нині Михайло Петрович на заслуженому відпочинку. Із сумом констатує, що не все із задекларованого у програмах політичних партій виконується, суспільство роз’їдає корупція, майже не втілюються в життя реформи, преса, як і раніше під важелем влади, яка час від часу змінюється. Тому працювати журналістам, як і колись, важко. Тиск на ЗМІ, навіть збільшився і не тільки з боку влади, але й з боку приватних структур, які в разі чого не тільки тягають журналістів по судам, але й позбавляють життя. Але ця професія в Україні престижна. Нині чимало молоді прагне оволодіти майстерністю слова, здобути журналістський фах. І ветеран пера дуже сподівається, що свобода слова в Україні із задекларованого демократичного принципу стане нормою життя, а журналістика по справжньому четвертою владою – об’єктивною та справедливою.
Микола Смілик
На знімку автора Михайло Салата в домашній бібліотеці, де близько трьох тисяч книг
|
