Висоти Миколи Скрипки
Мешканцю Ічні Миколі Скрипці у свій час довелося працювати на різних посадах. Але, хоча минуло вже півсотні літ він із вдячністю згадує ті часи, коли писав замітки до редакції «Ленінський шлях» – попередниці «Трудової слави». За активну участь із 1957 по 1962 роки позаштатної роботи із газетою він був нагороджений редакцією районки ручкою із золотим пером та відрізом тканини на костюм. А наставниками у Миколи Скрипки були Іван Сичевський та Іван Харченко.
Хоча Микола Микитович у подальшому житті не обрав професію газетяра, а став будівельником, та позаштатна співпраця з редакцією дала свої результати. Він міг критичним поглядом оцінити здобутки колективу, готував матеріали навіть для республіканської газети.
У1962-1979 роках Микола Скрипка працював на одній із найбільших гідроелектростанцій у Казахстані – Єрмаківській, куди ічнянець приїхав по комсомольській путівці. Пустинний берег Іртиша, невлаштовані вагончики, весняна багнюка – таке сумне враження викликало в Миколи Микитовича місце його майбутньої роботи. Думав, що надовго тут не залишиться. Але потрібно було працювати. А працювали здорово! Спочатку Микола і його товариші трудилися на будівництві заводу залізобетонних деталей і конструкцій. Коли був зданий перший цех, почалися роботи на майбутній станції. Туди і перейшов Микола Скрипка. Звідти і пішов у армію, потім знову повернувся на будівлю. Працював теслярем, а в 1968 році його призначили бригадиром. Під його керівництвом було по 30-40 чоловік. У кожного свій характер, свої особливості. І тому для досягнення хорошого мікроклімату в бригаді і щоб своєчасно виконувати виробничі плани доводилося знаходити із людьми спільну мову.
Незабаром бригада Миколи Скрипки стала однією з кращих. Будівельники закладали фундаменти турбіни з першого по восьмий блоки, склили головний корпус, прокладали кабелі.
Микола Скрипка, крім виробничих обов’язків брав також активну участь в громадському житті. Кілька разів підряд робочі вибирали його головою місцевої профспілкової організації. І з цими обов’язками наш земляк також справлявся успішно. Влітку він організовував колективні поїздки за грибами, ягодами. Кожний рік восени місцевий комітет турбувався про забезпечення робочих картоплею. І, звичайно, як позаштатний кореспондент, що розумів значення друкованого слова, активно вів підписку на газети та журнали. Його дільниця була однією із перших в проведенні підписної компанії.
Партія та керівництво високо оцінили добросовісний труд ічнянського будівельника. Микола Микитович – кавалер ордену «Знак Пошани», нагороджений кількома почесними нагородами, пам’ятним значком ЦК ВЛКСМ та значком «Відмінник енергетики і електрифікації СРСР, є ударником комуністичної праці. Про нього написала газета «Ленінська іскра» Казахстанської області нарис «Керівник бригади».
Згодом, коли повернувся на малу батьківщину, працював бригадиром комплексної бригади будівельників Ічнянської ПМК-85 на будівництві не тільки пятиповерхівок, а й пологового відділення ЦРЛ, прокуратури, об’єктів в Тростянці, Срібнянському, Талалаївському районах, тваринницьких комплексів та багато інших. Із гордістю згадує своїх керівників Валерія Пилипенка, Миколу Перетятька, Віктора Федуна, Петра Савченка, Юрія Буніна.
За словами Миколи Скрипки, прожитий нелегкий шлях потребує осмислення з погляду нових часів. Можливо, через 50 років читачі районки знову почують слово колишнього робсількора та його спогади про її працівників.
Микола Іванчин
|
