Згадаємо всіх поіменно… Це потрібно живим
У вересні 1943 року, відступаючи під натиском Радянської Армії, гітлерівці розстріляли 19 мешканців с. Сезьки. Поховані вони у Братській могилі. Всього на території району відомі п’ять Братських могил мирних жителів: окрім сезьківської, ще дві – в м. Ічні та дві – у с. Ольшані.
В історії села йдеться: «Сезьки були окуповані фашистами з 14 вересня 1941 року до 17 вересня 1943 року. У переддень визволення німці зігнали 44 людини, серед яких були старі та підлітки, в одну із хат. Увечері дев’ятнадцятьох сезьківців та двох ольшанських пастухів розстріляли в ставку Миронівщина. Решта чекали своєї долі, зачинені в хаті. Уночі німці залишили село. Вранці радянські розвідники вступили в село і визволили бранців. Але смерть двадцяти одного – вжахнула всіх: вода у ставку була червона від крові. Деякі тіла були порубані.19 вересня загиблих поховали в братській могилі на кладовищі. Про цю трагедію писали фронтові газети. В село приходили листи від солдат, які співчували горю та клялися знищити фашизм, стерти з лиця землі, помститися за всіх безневинно закатованих».
Нині на сільському кладовищі височіє обеліск, на якому викарбувані імена розстріляних у ставку Миронівщина: Бондар Михайло, Бичко Микола, Гавриленко Петро, Дуброва Мусій, Івченко Павло, Кривенко Севастян, Калита Наум, Колесник Федір, Луценко Павло, Манжола Терентій, Протащук Федір, Рощенко Євдоким, Симорот Олексій, Скрипка Олексій, Ткаченко Іван, Тонкаль Григорій, Черненко Сидір, Черненко Гнат, Черненко Андрій. У «Погосподарській книзі» за 1946 рік поряд із цими прізвищами зазначено: «Розстріляний в числі 22». В основному це були колгоспники похилого віку, але серед них і вчитель, і ветеринар, і продавець, і секретар сільради. Наймолодшому – 20 років.
Ще живі свідки тієї жахливої трагедії. Їхні спогади не можна читати спокійно:
«Німці відступали з Гмирянки на Прилуки через Ольшану. Нам із Сезьок було видно, як німецькі машини їхали по трасі в сторону Прилук. Партизани, які були в Нежировому лісі, з міномета стріляли по дорозі од хати Насті Єгорової. І, мабуть, таки попали в якусь машину, бо німці розвернулись і давай стрілять у сторону Сезьок. Дві машини німців заїхали в село і почали хватать людей. У них такий закон був: за одного німця – десять наших убить. Наловили і зачинили в Кравченковій хаті до вечора, а тоді довели до ставка, загнали у воду і давай з автомата «поливать»! Я з переляку забіг аж під калину, в канаву. Через трохи стрілянина затихла, тільки одиночними пострілами добивали ще живих. Тоді стихло все. У ставку –19 чоловік наших і два ольшанці. Павло Савченків хотів тікать, а німець бахнув і добив його «світящою» кулею. Загорілась куфайка і цілу ніч тліла. Один із села був поранений, бовтався у воді, його вранці витягли. Олексія Скрипку німець послав по яблука. А той, дурний, несе. Німець похитав головою: «Яблукам – капут! І тобі – капут!»
(Зі спогадів Федора Корсуна)
«Добре знаю той день, як стали ловить людей. Сусідка, баба Васька Бондар, ховалася у нас під піччю. А дід Федір був дома, його й забрали. Ми чули стрілянину. Нашого діда не розстріляли, а сусіда розстріляли. Дід тільки на поріг, а Васька Кучмиха:
– А Боже! А мій де?
– Ще прийде, – не признався дід, що сусіда вбито.
День визволення був не радісним. Яка там радість? В селі таке горе! Ми сиділи тихо й боялися, що вернуться вороги».
(Зі спогадів Ніни Дядюн)
«Забирали й сестру мою, Тетяну Гавриленко, і Марусю Степанцеву. Їх закрили, а якась добра людина випустила, начебто послала по «яйки». Вони й принесли. Їх знову завернули. І так дівчата лишилися живі».
(Зі спогадів Надії Гавриленко)
«Забрали й закрили у Кравченковій хаті мого дядька Якова Петровича Черненка із сином Андрієм. Батько хотів заступити його собою, але на одну мить не встиг – сина вбили, а він поранений упав поруч і лежав біля сина, поки німці не пішли. Остався живий».
(Зі спогадів Віри Корсун)
«Першою зліва по Ольшанському краю стояла стара і довга хата. Туди заганяли впійманих. Найменшому із них, Володьці Мураю, було років десять. Мабуть, німець пожалів його. Послав по воду і моргнув, мовляв, тікай. Той як улупив тікать! Врятувався. Ставши дорослим, він був головою сільської ради. Які плачі й голосіння стояли в селі, коли витягували й пізнавали побитих!»
(Зі спогадів Ніни Черненко)
«Мені був сьомий рік, але ніколи не забуду такі пам’ятні дні: 17, 18 і 19 вересня. Був сильний туман. Мати говорила, що відчуває біду. Пам’ятаю, як від пострілу загорівся й відпав крейдяний угол нашої хати. І діда, розстріляного в ставку, як він лежав у труні, вже убраний. Це тепер костюми та «розкостюми», а тоді поклали біля ями всіх в один ряд у полотняних штанях, білих сорочках, і все. Мій двоюрідний брат Микола Луценко боявся дивитися на розстріляних, тому під час похорону сидів у кущах. А опісля біля Братської могили устромив гілочку, щоб позначити, де саме похований дід. Весною вона зазеленіла. Баба Устя зламає, викине, а вона знов зеленіє… Пам'ять».
(Зі спогадів Ганни Шатури)
Записала Наталія Черненко
|
